1. Дякувати, чи ні: спробуємо визначитися
2. Що не так з усвідомленням мешканців Півдня
3. Південь та Одеса: хто ми?
Одеса в Українському вимірі,
або чи є за що нам дякувати Катерині ІІ?
Зміст
Частина ІІ. Що не так з усвідомленням мешканців півдня України
«І покажем, що ми, браття, козацького роду», - з Державного гімну України.
Усвідомлення — поняття в сучасній психології, яке визначається як безперервне відстеження поточних переживань, тобто стан, в якому суб'єкт фокусується на переживанні теперішнього моменту, не занурюючись у думки про події минулого або майбутнього. (Вікіпедія)
Можливо головною і найпідступнішою помилкою наших людей, що народилися і жили при СРСР, є ототожнення сучасної Росії з колишнім Радянським Союзом.
Це принципово не так. Якщо у ідеологів Союзу була «національна ідея» створення єдиного радянського народу, який на момент розпаду "нерушимого" вже побудував справедливе суспільство і під керівництвом Комуністичної партії ленінським курсом впевнено рухався в бік світлого комуністичного майбутнього, то у сучасної недоімперії такої ідеї взагалі немає. Навряд вбивство та поневолення сусідніх колись «братських» народів можна визнати в ХХІ столітті позититвною «національною ідеєю».
Більшість населення України, яке на протязі 80 років минулого століття жило з думкою, що «всё вакруг народное, всё вакруг моё» продовжувало знаходитися в цьому ментальному зашморгу і після розвалу Союзу, не замислюючись, чому саме так проведені кордони, хто кому що збудував, кому і чого щось належить.
Так зовні начебто нічого і не змінилося. Як і до розвалу ті ж таки білоруси та росіяни їздили відпочивати на Чорне море до Коблева, Затоки, Сергіївки, Одеси, на Азов до Маріуполя та Бердянська, не зустрічаючи жодних перешкод при перетині кордону. Колишній єдиний простір СРСР десятки років залишався абсолютно прозорим.
Навіть після анексії Росією частини Грузії.
Можна казати, що перші десятиліття після фрагментації Союзу між колишніми його республіками діяв неоголошений міжнародний суспільний договір: все залишається як було. Спільна історія, спільна мова, спільна церква, спільні (хоча і розділені кордонами) території та ресурси. Це було зручно. Але не могло продовжуватися вічно.
Патріоти України багато робили, щоб пояснити пересічним громадянам, що ми маємо ставати самостійною вільною країною зі своєю мовою, вірою, збройними силами, врешті-решт історією.
Робили багато, але недостатньо. Бо «мудрий український нарід» не бажав позбавлятися свого радянського імперського минулого. Бо так було звично та зручно.
Кожен (через раз) його вибір був все мудрішим та мудрішим, що наближало країну до катастрофічної кризи, яка обернулася великою війною з втратами життів і територій, руйнуванням екології, інфраструктури, населених пунктів. З втратою на найближчі роки, якщо не на десятиріччя, сподівань на швидке відновлення і щасливе майбутнє.
Нагадаю: перший президент України – секретар ЦК КПРС з багатим життєвим комуністичним досвідом намагався все «між крапельок»; другий – червоний директор – не володів українською, але тямив в організації виробництва і в тому, як стратегічно привласнити колись народне. Саме при ньому була проведена перша «чесна приватизація» після якої в Україні з’явились олігархи. А простий народ, прокинувшись вранці, з подивом дізнався, що йому вже нічого не належить. А ще у нього були тісні зв’язки з сусідньою Росією.
А ще ці обидва в обмін на пустопорожній «Будапештський меморандум» з "гарантіями безпеки" від у т.ч. головного світового агресора та терориста обнулили стратегічне озброєння країни.
Після недовгого патріотичного сплеску волелюбний та мудрий обрав двічі зека, який пообіцяв економічну свободу регіонам. Це сподобалось: тепер Донбас не буде годувати всю країну (як вважали ображені мешканці Сходу). Зусиллями «легітимного» «проффесора» Донбас перестав «гнати порожняк», а погнав за кордон мільярди награбованих в Україні грошей. Цей планував залишитися надовго: збудував невеличкий маєток в Межигір’ї (140 га), завів страусів, поставив «смотрящих» по всій країні, обзавівся коштовною сантехнікою. Не забув про власних діточок. Але виявив м’якотілість: спробував і нашим і «не нашим». Не нашим не сподобалось. Нашим також. Тому спакував валізи і, як тать в ночі, з награбованим втік за «поребрік».
Країна знов спробувала отямитися, тим більш, що «братній народ» зі Сходу розпочав проти неї поки не велику (лише Крим вкрали та ОРДЛО), але війну. За короткий час Україна встигла оновити армію, підвищити обороноздатність, майже повернути державну мову, затвердити власну православну церкву. Країна розвернулась у бік цивілізованого Заходу, отримала безвіз, перспективу вступу в ЄС та НАТО.
Здавалося б все йде в вірному напрямку. Працюйте і будете жити як, наприклад, в Польщі. Будете інтегровані та захищені.
Але ж ні. Наймудріший народ вирішив, що все це «само сабой», а от ті, хто країною керує, роблять це якось не весело, без вогника. А тут ще й в кіно натякнули, що вони, негідники, нас грабують. Бариги. Ні, так не піде. Прийшла пора нових людей. Молодих, голодних та невігласів.
Чомусь годованому з рук Коломойського дотепнику народ повірив і довірився: цей, молодий, веселий та винахідливий, точно красти не буде (ми ж по телеку бачили). Він захистить країну. Він поверне Крим та Донбас. Він же такий гарний та принциповий. Він… він… А як він того, сивочолого: весна прийде, саджати будемо…
А те, що чотирижди ухилянт (від громадянського обов’язку захищати Вітчизну) – то це ж смішно: «повєстку» йому принесли (ржу–не–могу)... А те, що, ні, не скажу рідну, а ту, в якій народився, країну з повією порівнював – то це ж не він: так йому написали. А те, що нічого в керуванні країною не тямить – то таке, навчиться. Бо що може бути простіше? Ті ж усі якось керували, і нічого…
І підтримав його нарід обома руками:73 відсотки як з куща!
І став отакий президентом і верховним головнокомандуючим в воюючій країні: одних – на смерть, інших – на теплі місця з подальшою мобілізацією в батальйони «Монако» або «Куршевель».
А ще і парламент розстріляв: у фільмі – буквально (ой наріду сподобалось), а за президенство – фігурально, завівши в Верховну Раду монобільшістю голодних та неосвічених нонеймів. Мовляв, хай прислуговують. Гірше ж не буде.
В чому найбільша іронія: цей Боневтік став президентом не тому, що був патріотом України, а, навпаки, змушений був мімікрірувати під патріота (умовно і назовні), бо його обрали президентом.
Помилилися. Може бути і є гірше. Вже втратили чверть країни землями та майже третину населенням. Весело і з вогником. З вогнем і смертями. Отож бо.
Вибачте, відволікся. Це було не про усвідомлення. А якщо і про нього, то не лише Півдня, а всієї країни.
То що з Півднем?
Але ж ні. Ще невеличкий відступ щодо питання знесення та перейменування. Тобто про минуле.
Якщо влада (якою б вона не була) вирішила змінити наше ставлення до минулого країни, то відбуватися це має якось інакше.
Ось простий(?) приклад: факт заснування міста за часів Катерини ІІ. Будь якого, не тільки Одеси. Але я про Одесу.
Через невиправдану безглузду агресію сучасної Московії проти України, через смерті та знищення цивільного населення, через варварські руйнування у т.ч. великих міст, започаткованих саме імператрицею (ті ж таки Херсон, Миколаїв, Дніпро, Запоріжжя і, звичайно, Одеса) історики-патріоти Одеси в бажанні нівелювати роль цариці намагаються довести, що місто не було започатковано нею, що воно взагалі не було започатковано. Це нібито природній еволюційний розвиток такого собі селища Хаджибей, що під час завоювання Північного Причорномор’я знаходилось на місці сучасного мегаполісу. Тому імператриця «відпочиває».
Благий намір. Але, по-перше, це не так, і заснування таки мале місце (про це детальніше тут ), і, по-друге, навіть визнання того, що Одеса – це Хаджибей-переросток, за великим рахунком, мало що вирішує і змінює.
Хіба Хаджибей був українським?
Ні. Може Османська імперія була набагато краща за Російську? Також ні.
Гаразд, османське минуле – це не про нас. Копнемо дещо глибше. Турецький Хаджибей знов таки виник не на порожньому місці. До того там знаходилось поселення часів Великого князівства Литовського під назвою Качубіїв.
Але ж це знов таки не Україна.
Може, за часів греків та римлян? Безглуздя якесь… Так навіщо ця гра в матрьошки?
Чому не визнати, що місто було започатковано, сплановано, профінансовано та збудовано саме за часів експансії Російської імперії на південний захід.
А потім об'єктивно і прискіпливо розібратися: навіщо і для кого? (саме цьому присвячена Перша частина допису).
Але ж повернемося до головної теми цього розділу – усвідомлення мешканців Півдня.
Постає слушне питання: а чому, власно кажучи, усвідомлення Півдня має відрізнятися від такого північної і західної України?
Ну, по-перше, не має, але відрізняється. І, по-друге, тому, що історично це принцопово різні за етнічним складом та історією спільноти.
З кого складалася Мала Русь, або Україна (Лівобережжя, частково Правобережжя)? Це:
- Базове населення – українці, спадкоємці руської (не російської) традиції, соціальна структура якого - козацтво, селяни, старшина - поступово інтегрована в імперську шляхту.
- Меншини (переважно селилися у містах) – євреї, поляки, трохи росіян (чиновники, військові). Міста порівняно малі, «український колорит» домінував у селі й навіть у культурі міського середовища.
Отже, етнічна картина цього регіону відносно однорідна, а його базовим наративом, наріжним каменем усвідомлення, залишається. «Київська Русь, наш Київ, наші козаки».
Тепер Новоросія (Південь України: Причорномор’я, Приазов’я, Крим після 1783):
- Заселялася прийдами практично «з нуля» після ліквідації Запорозької Січі й відходу значної частини татар.
- Тому від початку тут виник поліетнічний конгломерат з українців, росіян, болгар, гагаузів, молдаван, німців-колоністів, греків, вірмен, євреїв, караїмів, кримських татар.
- Від заснування міста - особливо Одеса, Херсон, Миколаїв - формувалися як космополітичні центри, заселені «чужинцями» з незначною часткою місцевого населення.
- Влада імперії була зацікавлена у швидкій інтеграції цього вкрай перспективного регіону у власну та світову економіку, а тому свідомо заохочувала його багатонаціональне заселення.
- Російська мова позиціонувалася як єдина мова міжнаціонального спілкування.
Саме тому ядром усвідомлення для цього регіону стає наратив: «Новоросія, наша Імператриця, наші засновники, наш герцог Ришельє».
В таблиці нижче та на побудованих по ній діаграмах наведена узагальнена етнічна структура населення Новоросії (сучасні Херсонщина, Дніпропетровщина, Таврія, Одеса, Миколаїв, Крим) для двох часових зрізів: приблизно 1917 р. (на основі перепису 1897 + оцінок передреволюційного часу) і 1991 р. (на основі перепису 1989).
| Група населення | Село (1917) | Місто (1917) | Село (1991) | Місто (1991) |
|---|---|---|---|---|
| Українці | прибл. 65–75% (домінуюча більшість селян) | 20–30% (у великих містах — меншість) | 60–70% (сільська більшість збереглася) | 35–45% (зросла присутність, але без домінування) |
| Росіяни | 10–15% (переважно переселенці-старообрядці, військові колоністи) | 40–50% (адміністрація, робітники, флот, чиновники) | 20–25% (збільшення частки після депортацій і переселень) | 40–50% (домінуюча група у великих містах, особливо Крим і Одеса) |
| Євреї | <1% (поодинокі в селах) | 20–30% (в окремих містах — Одеса, Єлисаветград) | майже відсутні (після Голокосту й еміграцій) | 2–5% (ще зберігалися громади до поч. 1990-х) |
| Німці-колоністи | 5–7% (колонії в Таврії, Херсонщині) | 2–3% | майже відсутні (депортовані в 1940-х) | поодинокі |
| Болгари, гагаузи, молдавани | 5–8% (компактні колонії в Бессарабії, Буджаку) | 2–3% | 5–7% (збереглися компактно) | 2–3% |
| Греки | 2–3% (особливо Приазов’я) | 2–3% (Одеса, Маріуполь) | 1–2% | 1–2% |
| Кримські татари | 10–12% у Криму (значна частка селян) | 5–7% у містах Криму | 0% (депортовані в 1944, повернення почалося лише наприкінці 1980-х) | 0% (масове повернення почалося вже після 1991) |
| Інші (вірмени, караїми, албанці тощо) | до 2% | 2–3% | 1–2% | 1–2% |
 |
 |
 |
 |
 |
Що відбувалося далі.
- Кінець XVIII – XIX ст.
• Малоросія: залишається українсько-орієнтованою, з поступовим наростанням русифікації через адміністрацію й дворянство.
• Новоросія: розквіт поліетнічності. - Кінець XIX – поч. ХХ ст.
• Малоросія: зростає кількість росіян у великих промислових містах, але українське село лишається масовим і переважає.
• Новоросія: космополітизм залишається, але українці, принаймні в сільській місцевості, стають більш помітною масою (через активне переселення селян з центральних губерній на південь). - СРСР (1917–1991)
• Малоросія: відносно стабільна картина - українське село + вкрай русифіковані міста.
• Новоросія: подальше зросійщення (індустріалізація, армія, Чорноморський флот). Після Другої Світової Війни та депортацій 1940-х етнічна строкатість зменшилась, а ключові позиції у містах та адміністрації зайняли комуністи без акцентованої національної приналежності.
Підіб’ємо проміжний підсумок.
!!! Усвідомлення Півдня відрізнялося від такого «корінної» України через принципово різний етнічний склад цих регіонів, історичну тяглість (або її відсутність) та механізми формування.
Особливо це стосується великих міст, на які приходилось до 30% на кінець Російської імперії (1917) та до 65% на момент розпаду СРСР (1991) населення у південних регіонів (частки населення, що проживає в селі та містах, для орієнтовних зрізів 1800, 1917, 1991 років) (див. таблицю нижче).
| Рік | М - село | М - міста | Н - село | Н - міста | Коментар |
|---|---|---|---|---|---|
| 1800 | 92–94% | 6–8% | 90–92% | 8–10% | Обидва регіони дуже аграрні; у Новоросії трохи вищий відсоток міських (порти, нові міста). |
| 1917 | 85–87% | 13–15% | 70–75% | 25–30% | У Малоросії урбанізація повільна; у Новоросії формуються промислові центри (Донбас, Кривий Ріг, Одеса, Миколаїв). |
| 1991 | 45–50% | 50–55% | 35–40% | 60–65% | Радянська урбанізація охопила обидва регіони; Новоросія залишається більш урбанізованою. |
| Примітка: значення є узагальненими оцінками на основі історичних джерел і переписів (для 1917 - наближено до даних перепису 1897 та передреволюційних оцінок; для 1991 - орієнтація на перепис 1989). | |||||
І ще дещо.
Відчуваючи гордість за те, що ми проживаємо в таких всесвітньо відомих містах, як Одеса, Херсон, Миколаїв, в нас - мешканців цих міст - поволі ще з часів той таки імперії, а потім і Радянського Союзу, відбулася маловідчутна, але суттєва деформація усвідомлення: після виходу України зі складу імперії (як її не називай) у нас залишилась впевненість, що це наші міста, що вони належать нам.
Для людей здравих та адекватних це так і є: бо ці міста були і залишаються в Україні в її міжнародно визнаних кордонах.
Але ті, що опинилися за цивілізаційним «поребріком», вважають інакше. Для них "за замовченням" все їхнє. А питання лише в тому, чи маємо ми бути взагалі!?
Щоб було зрозуміліше, про що я, проілюструю цю тезу на прикладі тієї самої птахи.
Уявіть собі столітню папугу, якому колись господар на умовно Старокінному ринку Одеси придбав чималу чудової якості і краси клітку. Ціле століття папуга прикрашав її якимись кольоровими ниточками та клаптиками тканини, облаштовував тріскою та бозна звідки взятими камінцями. Він любив цю клітку і вважав її своїм домом. Взагалі він вважав її своєю, бо так казав його господар.
А потім хазяїн пішов в інші світи. Його змінив інший, потім ще інший. Клітку переносили з місця на місце, перефарбовували та перейменовували. А папуга все жив і жив, майже не помічаючи цих змін.
І от, нарешті, прийшов той, якому старий безглуздий птах став ні до чого. Він об’явив, що клітка ця його і він її забирає. А папузі він дає «свободу»: в сенсі, щоб той забирався до біса. А клітку залишає для інших більш приємних і корисних йому «дятлів».
Коли папуга став сперечатися, новий хазяїн випхав його під всі чорти, а клітку зруйнував, щоб «не повадно було».
От така історія. А папуга вважав цю клітку своєю…
Іншим, більш близьким до наших обставин, прикладом може слугувати колонізація європейцями Північної Америки, про яку я згадував в Першій частині допису.
- Сёма, ми в раю! Сёма, ми на Брайтон-Бич! Позавчера ми с Софкой были в ресторане... Ми на пятнадцать долларов обожралисъ,... Фаршмак, печёночка с луком, мочёные арбузы... Здесь все наши... Люсик с 7-й Фонтана, Циля с Молдаванки...
Сёма кричит в трубку:
- А как там Америка?
- А х… её знает... Мы туда не ходим.
Одеський анекдот (колишньою мовою одеситів)
На підкріплення вище зазначеного наведу наступні факти.
22 березня 1764 р. Катериною II затверджено «Планъ о поселеніи въ Новороссійской губерніи».
Новоро́сія (Новоросійський край) - урядова назва, прийнята в Російській імперії для південно-українських земель, що включала анексовані Росією землі Вольностей Війська Запорозького Низового, Кримського ханства та володіння Османської імперії в Північному Причорномор'ї.
Перша Новоросійська губернія охоплювала колишні запорозькі землі між Південним Бугом і пониззям Дніпра з частиною Приазов’я.
Друга була утворена після підписання "Яського договору" між Росією та Туреччиною, який завершив російсько-турецьку війну 1787–1791 років. Вона займала колосальну територію, яка охоплювала південну частину сучасної України: Дніпропетровську, Запорізьку, Миколаївську, більші частини Херсонської, Кіровоградської, Одеської і Донецької областей, незначні території центральної Луганщини і південної Харківщини та весь Кримський півострів.
«План» за замовченням розглядав весь цей край, як порожні землі, де не було ні людей, ні звичаїв, ні права, і де все потрібно і можна створювати наново. (С. Соловьев. История России). І це суттєво, бо саме цей План протягом значного часу служив чинним правом Новоросійської губернії.
Приймаючи рішення щодо ліквідації Запорізького козацтва, яке не бажало миритися з тим, що ці землі вже не його, в тому ж таки Маніфесті, п.4. Катерина зазначала, що запорожці «Не устрашились еще самовластно захватить зимовниками своими пріобретенныя мирнымъ трактатомъ новыя земли между реками Днепромъ и Бугом, присвоить и подчинить себе новопоселяемыхъ тамъ жителей Молдавскаго гусарскаго полку, … и собираться вооруженною рукою для насильственнаго себе возвращенія мнимыхъ своихъ земель Новороссиійской губерніи…».
Отже, розумієте, про що я...
[Повний текст
маніфесту
]
Наскільки ці землі були «порожніми»?
Табула раса, або тут не ступала нога людини
Для відповіді на поставлене запитання та в якості путівника у часі скористаємося дослідженнями відомого українського історика, грека за походженням, Миколи Аркаса, який, до речі, у 1875 році закінчив Новоросійський університет (тепер Одеський національний університет імені І. І. Мечникова) В дослідженні «Історія Північної Чорноморщини», с. 295-296 він відслідковує історію заселення цих країв (наведено із збереженням орфографії та стилістики автора):
Тобто ще з далеких часів на землях України іноді все ж хтось перебував і нащадків своїх залишив. Це, звісно, іронія.
Історик В Яковлев (с. 15-16 в перекл. авт.) з деякою сором’язливістю цю тезу підтверджує:
Може 150 років потому ця думка історика була щирою. Але зараз вона сприймається як абсолютне фарисейство, бо сучасні московити на захоплених територіях відбирають землі і власність «вільних <українських> поселян», які, на відміну від своїх предків, забезпечили все юридично.
І що, це щось змінює? Аж нічого. Можливо, в майбутньому...
Хоча і в ті часи все було не так. Той же А. Скальковський (Скальковский. География, этнография ... с. 210, 213) зазначав, що, по-перше,
Тобто права і документи були, але вони, як і прикраси з пір'я на голові індіанського вождя, не робили їх легітимними з точки зору колонізатора.
І, взагалі, яка може бути легітимність, коли мова йде про 8.000.000 десятин...
Але ж повернемося до Новоросії і підсумуємо, що ми вже знаємо:
Проект «Новоросія» - це колоніальний геополітичний задум Російської імперії кінця XVIII століття, суть якого полягала в заселенні, інтеграції й русифікації щойно відібраних у Січі та завойованих у Османської імперії та Кримського ханства територій Півдня та Сходу сучасної України.
В той час, як назва Індія була введена британцями, є колоніальною і, таким чином, символом рабства. Нагадаю, що 26 січня 1950 року набула чинності конституція, яка проголосила Індію незалежною від британської корони демократичною республікою.
Тобто проект став тим ідеологічним підгрунтям, на якому сформувалась нова ментальна ідентичність "нового народу", що вкрай відрізнялась від ідентичності "класичної" України, і яка, нажаль, дає про себе знати і зараз. Саме вона у ХХІ столітті зіграла
трагічну роль "троянського коня" за допомогою якого колишня імперія намагається повернути, як їй мариться, своє.
І ще дещо, що може пояснити «лояльність» Півдня до російської мови, російської культури тощо.
В мене немає підстав казати, що імперія з самого початку ставила за мету зробити цей край неукраїнським. Головною метою все ж було закріпити територію за Росією після війн з Османами. А як це здійснити?
Напевно за рахунок:
Тобто в той історичний період сталося поєднання стратегічної імперської логіки створення «своєї» території з опорою на росіян і чужоземців і непрямого, але системного витіснення українців з світоглядного ландшафту краю.
Можливо через це рядки Державного гімну України
"І покажем, що ми, браття, козацького роду"
Умовні Рабіновичі, Арабаджи, Попандопуло, …-Огли, Біволи, Мюллери та Іванови за визначенням не є козацького роду.
Отже спрощене, що називається "в лоб", трактування козацької приналежності є хибним!
Напевно, для об’єднання усвідомолення всієї України, як країни "козацького роду", владі необхідно дещо переформатувати, розширити у сприйнятті козацтво, як основу украйнської ідентичності.
Можливо наголос треба перенести на такі близькі всьому українському народу чесноти як:
Чи зможе влада це виправити? – велике питання.
Якщо ні, то нас і надалі очікують далеко не найкращі часи і випробування.
В завершення цієї частини знов таки процитую історика В. Яковлева (с. 9. в перекладі авт.), який в 1889 році, говорячи про Одесу, звернув увагу от на що:
Гадаю, з часів незалежності вектор нашого "нравственного" злиття має бути налаштований в бік зовсім іншої цивілізації. Але це залежить виключно від кожного з нас.
Остання редакція 18.09.2025 © Сергій Іванченко, 2025 
Ознайомитись
Пам'ять історії наших просторів не сягає, як нам відомо, далі ІХ-го – VІІІ ст. до Р.Х. Тоді північночорноморський край заселяли кіммерійці під назвою яких крилася мозаїка різних племен України, Криму та Кубанщини. На початку VІІІ ст. до Р.Х. відбулась перша відома в історії інвазія із сходу на захід скитів, авангард дальших згубних навал, в ар’єргарді яких ішли татари.
Отож, хронологія нашесть в простори України виглядає так:
Оце найголовніші міграційні рухи, які перейшли через наш край. Хронологізація їх лиш приблизна, а декотрих, як, наприклад, болгарської, - суперечна. Є думка, що Дунаю болгари досягли аж у VII-му ст. Подібно, існує гіпотеза, що угри об’явилися над Дунаєм вже в першій половині того ж VII-го ст., близько року 640-го.
«... Коли уряд запровадив іноземну колонізацію заново отриманих земель, в найширших обсягах відвів на вибір німців найкращі землі між іншим поблизу м. Одеси, виявилось, що багато з цих земель вже «частково» заселені і оброблюються вільними поселянами, які, на жаль, не забезпечили свого захоплення земель юридично і таким чином вимушені залишити їх новим прибульцям, що знаходились під особливою опікою…; і руським (?, авт.) поселенцям довелося або займати менш придатні землі, або оселятися на розданих щедрою рукою різним військовим і гражданським чинам землях».
«На земляхъ, которыя мы называли Запорожскими, обитала издревле немногочисленная вольница, храбрая и всегда воинственная, но которая съ своими поселянами и ихъ семействами не имела более 50.000 душъ обоего пола, раскинутыхъ на слишкомъ 8.000.000 десятинъ принадлежащаго имъ края».
і, по-друге, імперія вимушена була вести
«… Тяжкую и кровавую борьбу съ Ногайцами, а чаще съ Запорожцами, которые эту землю, на основаніи своихъ грамматъ и «козачьихъ вольностей», считали своею одвечною и ненарушимою собственностію».
До теми. В 2023 році в уряді Індії виникла ініціатива змінити офіційну назву країни на Бхарат. Мовляв, ця давня назва країни відома вже тисячі років і зустрічається в стародавніх санскритських текстах.
Хронологія проекту
Завдання проекту
«Новоросія» у свідомості тогочасної влади
Наслідки проекту
Саме через це мав місце опосередкований ефект маргіналізації української ідентичності:
в південних регіонах країни сприймаються не як об’єднуючі та надихаючі на боротьбу, а як, в якомусь сенсі, дискримінаційні.
Але це геть не означає, що вони гірші громадяни і менш віддані патріоти ніж ті, хто на –ко, чи –чук, чи взагалі з характерними козацькими прізвищами.
📌 Імперська колонізація, революції, війни, голодомори, радянська колективізація та індустріалізація зробили все можливе, щоб ці чесноти були розмиті або підмінені іншими ідентичностями.
В чомусь вони досягли результатів.
«По своєму населенню місто наше є вельми оригінальне і доволі характерне явище. З самого початку свого облаштування і до поточного часу Одеса являє найбільш строкате населення, в якому корінний, руський елемент не відіграє головної ролі; і хоча за останнє десятиріччя у нас спостерігається деяке посилення цього руського елементу, але все ж не настільки, щоб придати місту переважно руський характер. З іншого боку жодне, мабуть, місто не сприяло в такій мірі обрусінню своїх іногородніх жителів, як Одеса.
При цьому обрусіння це відбувалося само собою… під впливом непереборних умов, із усвідомлення неможливості існувати без "нравственного" злиття з державною цивілізацією (виділено авт.)»
Використані матеріали:
Частина ІІІ
Вгору
Автор не проти використання матеріалів сайту. Прохання: при цитуванні залишайте прямі індексовані посилання на контент.
Допомога проекту
