Одеса в Українському вимірі,
або чи є за що нам дякувати Катерині ІІ?

Зміст

Напевно, кожен з нас знає історію свого походження, свого роду. Знає, звідки і як його родина, його предки опинились на благодатних землях півдня України.

А як щодо населення колишньої Новоросії в цілому? Хто ми і звідки ми тут?

Передумови

В попередніх частинах ми з’ясували, що Одеса і інші міста Причорномор’я засновувались саме як колоніальні. Тобто, не для місцевого населення, а для тих, хто мав в майбутньому прийти, заселити та колонізувати цей край. З долею іронії можна дякувати Катерині ІІ за те, що в якості колоністів сюди запрошувались працелюбні, релігійні та відносно дисципліновані люди з Заходу: греки, албанці, німці, пізніше навіть євреї, а не варвари з глибин Московії. Але про це пізніше.

Питання: а хто був тим місцевим населенням, що населяло Північне Причорномор’я наприкінці ХІХ століття, коли відбулося його приєднання до імперії?

По-перше.

Це представники таких етносів як татари (ногайці), кримські татари, звісно, турки, в невеликій кількості греки, албанці (арнаути), козаки, яким османською владою було дозволено оселитися в цих місцях, болгари, звісно українці (малороси з Волині, Подолії та інших областей Речі Посполитої, яким під турками було не гірше, ніж у рідній країні в кріпацтві та під католицьким тиском), біглі росіяни, в невеликій кількості вихідці з Малої Азії тощо.

Історик В. Яковлев (с. 13) зазначає, що партія запорожців, що рушила на південь після розорення Запорізької січі, оселилась на Пересипі, інша по балках Хаджибейського лиману, де зараз селища Нерубайське та Усатове. І це, на його погляд, був найбільший загін руських (!) поселенців до завоювання Хаджибея в 1789.

Що мало статися з цими землями після завершення російсько-турецької війни 1787–1791 років? Напевно, те, що сталося. Прослідкуємо в хронології.

В лютому 1788 пав Очаків з його могутньою фортецею, яка пізніше була повністю зруйнована.

В вересні наступного року взяті Хаджибейська та Акерманська фортеці. Таким чином, як зазначав Аполлон Скальковський, «… вся Очаковская область, отъ Буга до Аккермана, досталась Россійскому владычеству». Але ненадовго.

Турецька фортеця Хаджибей, 1765

10 листопада 1789 головнокомандувач російськими військами Григорій Потьомкін підписав наказ, згідно якому захоплену Хаджибейську фортецю мали розібрати на будівельний камінь для майбутньої нової фортеці, казарм та інших споруд військового призначення.

Тобто а ні існуюча фортеця, а ні її форштадт як такі, в планах командуючого стратегічного значення не мали.

Нова фортеця, започаткована в зовсім іншому місці, мала містити 2000 чоловік гарнізону, та 120 гармат.

В лютому 1790 Олександр Суворов взяв штурмом Ізмаїл, після чого підкорив Росії всю Бессарабію.

29 грудня 1791 р. підписаний Ясський трактат, за яким Туреччина підтвердила уступку земель від Дніпра та Бугу до Дністра із Очаковом включно. Проте фортеці за Дністром та Дунаєм (Ізмаїл, Акерман, Бендери, Хотин) були повернуті туркам.

Саме через це для захисту, як це політкоректно називалося «новоприобретённых земель» Росія вимушена була заснувати третю або Дністровську лінію фортець.

Детальний план Одеської фортеці, 1799

Перша з цих фортець – Овідіопольська (при впадінні річки Хаджидер в Дністровський лиман), друга – на Дністрі в дванадцяти верстах від Бендер – Тираспольська, третя, Одеська, – поряд з розореним Хаджибейським замком.

Остання вважалася найбільш важливою, бо на неї покладався захист рейду, де мав міститися гребний флот імперії на Чорному морі, основу якого складала грецька гребна флотилія, та придатне для висадки місце.

Всі три фортеці були започатковані 1793 року. Для цього було створено спеціальний орган під назвою «Экспедиція строенія южныхъ крепостей», яку очолювали Суворов та Каховський.

Отже, ще раз: після захоплення Хаджибею влада імперії не бачила в цьому поселенні (саме в поселенні) жодних перспектив. Інтерес становила лише Хаджибейська бухта, яка майже не замерзала взимку, і тому розглядалася як найбільш придатне місце для розміщення гребної чорноморської флотилії.

Саме на це вказує Катеринославський губернатор В. Каховський який в травні 1792 в своєму рапорті на указ щодо «обозреть вновь присоединенную страну, разделить оную на уезды, назначить города по способности…» і так далі доповідає: «Аджибей назначенный Вашимъ Императорскимъ Величествомъ для обитанія служащихъ въ средиземномъ море на флотиліи…».
Там же Каховський зазначає, що з цього місця дуже зручно оглядати не лише степ, а й море. Ґрунт навколо родючий. Тому дуже потрібно цю територію заселити найпоспішніше.

І лише через рік після відповідної роз’яснювальної роботи з боку Зубова та Де-Рибаса 27 травня 1794 Катериною були підписані ті самі два рескрипти, один на ім’я Де-Рибаса, інший – Платона Зубова, в яких вона наголошувала, що приймаючи до уваги вигідне положення Хаджибея на Чорному морі та пов’язані з цим вигоди, вона визнала за необхідне заснувати там не тільки військову гавань, а й купецьку. Тобто побачила цивільний сенс в цьому поселенні.

З рескрипту про заснування Одеси, 1794

На будівництво порту, адміралтейства, казарм та складів асигнована була чимала сума у розмірі 1 993 625 рублів на 5 років.

Тоді ж Йосип Де-Рибас вже у чині віце-адмірала був призначений Головним начальником будівництва порту та міста Хаджибея по затвердженому плану, розробленому інженер-підполковником Франсом Де-Воланом.

Місто мало розміщатися на плато між нинішніми Військовою та Карантинною балками та далі на південний захід в бік степу. Всі рейди між новою фортецею та Пересипом мали утворити порт. Для міста та передмість та випасу худоби відведено 50.700 десятин землі.

Для виконання усіх забудов в місті була заснована «Канцелярія строєнія города і порта Хаджибейскаго», директором якої був призначений полковник Франс Де-Волан.

Зверніть увагу, вже першим планом забудови місто було поділено на два форштадти (поселення поблизу фортеці): грецький та військовий. Форштадти були розбиті на окремі ділянки: Грецький – на шістдесят п’ять кварталів та 720 ділянок. Це до питання, хто мав в них проживати.

Наприкінці 1795 року Де-Рибасом був проведений перший перепис населення Одеси. Він показав, що в місті проживає дві тисячі триста сорок дев’ять чоловік, окрім дворян, чиновників та Грецького дивізіону. У тому числі міщан, приписаних до міста – 566, казенних поселян – 500, іногородніх міщан – 613, євреїв – 240, греків – 224, болгар – 60, купців – 146.

Насправді мешканців було значно більше: з одного боку, багато з них просто не бажали, як то кажуть, «світитися» через недовіру до влади та сумнівне минуле; з іншого, адміністрація нового міста була зацікавлена в перебуванні тут дешевої робочої сили. Що напевно відомо, то це те, що до вказаної кількості необхідно додати 98 сімей Чорноморських козаків, що оселилися тут, та ще 20 офіцерів, що з ними були (Скальковський).

Для поселенців було відведено 15.000 десятин землі та дозволено побудувати 55 кам’яних будинків з лавками.

Отже, з моменту започаткування Одеса позиціонувалась виключно як прикордонне колоніальне місто. Спершу – для охорони рубежів заново приєднаних земель; потім – для укріплення в т.ч. економічних позицій імперії в Азово-Чорноморському басейні.

По-друге.

Після того, як війська Де-Рибаса увійшли до Хаджибею, священик Роман Іванов провів облік майбутньої пастви. За його даними в селищі було лише десять дворів. В них налічувалось 28 місцевих жителів християнського віросповідання. Чи проживав там ще хтось з представників інших релігій не зазначено, бо, схоже, це не надто турбувало нове начальство.

Поселення Хаджибей

По-третє.

Рескрипт Катерини 1794 року про заснування міста на адресу Де-Рибаса наголошував: «… аби створюване вами місто надавало ТОРГУЮЧИМ … захист, схвалення, заступництво. … І місто це наповниться МЕШКАНЦЯМИ в скорому часі…».

Кого на увазі мала імператриця? Якими торгуючими, та якими мешканцями мало наповнитись місто?

Невже землі Хаджибею, де мало бути утворене нове місто, були порожніми? Напевно для нової влади це виглядало саме так. Бо, окрім тих самих 28 чоловік християнського обряду, що проживали в самому селищі, в окрузі Хаджибея (по даним за 1793 р.) було лише 8 населених пунктів, де проживало 254 особи. Серед них: Дальницька слобода, чотири малі безіменні слободи на річці Свиній та дві такі ж слободи на річці Куяльник (Яковлев). Напевно, мова йде знов таки лише про поселення, де проживали християни.

А скільки їх (місцевих мешканців) було насправді? Зрозуміло, що достеменно встановити це не можливо. Але опосередковано… Чиновник Статистичного комітету Аполлон Скальковський у своїх «Записках про торгові та промислові сили Одеси», підготовлених у 1859 році, зауважує, що «Здесь также сохранились на водяной балке сотни турецкихъ колодцевъ <виділено авт.>». І це тільки у Водяній балці, тобто практично в самому місті. Виникає питання: або в подальшому член-кореспондент Російської Академії наук, голова Одеського статистичного комітету щось наплутав (?), або хто ж тоді цими колодязями користувався, якщо загалом в окрузі Хаджибея «було лише 8 населених пунктів, де проживало 254 особи»?

Як відбувалась колонізація

За часів імперії

31 травня 1794 року губернатор Новоросійської губернії Платон Зубов в ордері на ім’я Де-Рибаса писав: «Втім від вашого розгляду залежить якого роду людей приймати в громадяни нового міста, … зобов’язуючи тих, хто заново оселяється вступати в стани, які вони собі оберуть, і спостерігаючи за тим, щоб місто наповнювалось обивателями, з одного боку торгівлею та промислами для нього корисними, та з іншого «благомысленными и верность подданническую сохраняющими» (Скальковский, Первое тридцатилетие, с. 31. В перекладі авт.).

А де тут козацькі сім’ї, що оселились на вільних землях після скасування Січі (1775), селяни, що мігрували з територій Малої Русі, ті ж таки татари, турки та інший люд, що тут мешкав? Зазначу, що з козаками та селянами пізніше розібралися і відповідні права на помешкання і соціальний статус їм надали. А от інші…

Перший перепис населення Одеси, який я згадував вище, проведений наприкінці 1795 року Де-Рибасом, показав, що розпорядження очільника краю в точності виконувалось: в місті з 2349 чоловік, що проживало (окрім дворян, чиновників та Грецького дивізіону), іногородніх міщан, євреїв, греків, болгар та купців налічувалось 1283, тобто 55 відсотків. До речі, міщани (багато з яких - колишні біглі селяни), приписані до міста (566), та казенні поселяни (500) також в своїй більшості не були місцевими. Справа в тому, що уряд Росії вважав надто важливим якнайшвидше заселення завойованих південних територій "правильним" людом. Тому він заплющував очі (незважаючи на закони про селян-втікачів) на те, що в Новоросії не видавали втікачів. А через 5 років ті вже вважалися звільненими від розшуку і переслідування.

Для залучення в Одесу торгових людей, ремісників та промисловців були встановлені значні пільги та обіцяно грошову допомогу від скарбниці тим із поселенців, які започаткують фабрики, заводи, відкриють магазини тощо, а також записаним у гільдії та зайнятим промислами (Одесса. 1794–1894).

В результаті вжитих заходів до Одеського купецтва за період 1796–1799 було прийнято 283 (включно із членами родин та родичами) переселенця.

У 1797 році за звітом чиновника Івана Лорера у місті проживало вже 3455 чоловік лише чоловічої статі. У цьому ж році з ініціативи генерал-губернатора Новоросії генерал-лейтенанта Бердяєва, який змінив на цій посаді опального Платона Зубова, найвищим рескриптом від 20 травня наказано було:

1. Греків, албанців, молдаван, болгар та інших іноземців, що проживають в Одесі (у числі 289 душ), зарахувати до будь-якого за їхнім бажанням стану (російською «сословія»).

2. Старшин та козаків чорноморського війська (числом 404), «кои уже завели въ Одессе хозяйство и домостроительство, оставить тутъ навсегда» (Пам книжка, с. 56).

3. Грецький дивізіон ліквідувати та дозволити службовцям з нього записатися у різні стани за бажанням.

Тобто на початок ХІХ століття практично всі "корисні" для імперії категорії мешканців нового міста отримали офіційний громадянський статус.

У 1803 році градоначальнику Одеси герцогу де-Рішельє «повелено было купить у Одесскаго купца графа Вицентія Потоцкаго землю, близъ Одессы лежащую» (Скальковский, Первое тридцатилетие, с. 132) і на ній поселити колоністів, що приходять у великій кількості з Німеччини.

За характером праці переселенці ділилися на 2 категорії: ремісників та землеробів. Перші оселялися в самому місті на правах колоністів, від чого вулиці, на яких вони поселялися, називалися колоніями. Другі поселялися у степу Тираспольського (тобто Одеського) повіту. В результаті в числі інших поселень в безпосередній близькості від Одеси виникли чимала кількість процвітаючих німецькихі колоній, у т.ч. Великий і Малий Лібенталь (долина) і Люстдорф.

Дії Ришельє на поприщі колонізації Новоросійського краю виявилися надзвичайно ефективними. З цього приводу професор В. К. Надлер писав: «Немецкія поселенцы прибывали въ Новороссію целыми десятками тысячъ; число ремесленниковъ между ними было такъ велико, что они населили собой целую улицу въ Одессе, носящую еще и теперь названіе Ремесленной» (Надлер, с. 75). І ще: «Благодаря неутомимымъ хлопотамъ герцога, иностранцы могли найти теперь въ Одессе прекрасно устроенную гавань, удобный и поместительный карантинъ съ огромными амбарами для склада ихъ товара, предупредительную администрацію, скорый и правый судъ и всевозможныя удобства для жизни, начиная отъ удобныхъ помещеній, дешевизны продуктовъ и оканчивая такими учрежденіями, какъ<…> театръ, <…> концертная и бальная зала, равно какъ и такими общеполезными учрежденіями, какъ коммерческая гимназія <…> и хорошо организованная медицинская помощь…» (Там же, с. 74).

Невеличкий відступ. Перший пам’ятник, збудований в Одесі, був пам’ятником, як зазначено на ньому, саме “Герцогу Еммануилу де Ришелье, управлявшему с 1803 г. по 1814 г Новороссийским краем и положившему основание благосостоянию Одессы, благодарные к незабвенным его трудам жители всех сословий”.

1 червня 1818 вийшов указ про нагородження Рішельє вищим орденом Російської Імперії - "Орденом Андрія Первозванного". Імператор Олександр I жартома дякував французькій революції за те, що вона подарувала Росії такого герцога.

Отже керівництвом імперії досягнення Рішельє були оцінені в повній мірі. Оцінені і «вдячними жителями всіх станів». Вище ми розібралися, ким вони були. А що ж до корінних мешканців цих земель? Чи мають вони дякувати великому адміністратору за успішну колонізацію? Питання риторичне.

- Доктор, я буду жить?
- А шо, без этого никак?
Одеський анекдот (колишньою мовою одеситів)

Підсумуємо

Після ліквідації Запорозької Січі (1775) і приєднання Криму (1783) імперія почала масштабну колонізацію заново приєднаних земель. Туди спрямовувалися:

• Українці із Малоросії (Правобережжя, Полтавщини, Чернігівщини, Поділля): селяни, шукачі вільних земель і кращої долі.
• Росіяни: військові поселенці, службовці, чиновники.
• Молдовани/румуни: особливо у Бессарабії та Подністров’ї.
• Німці-колоністи.
• Греки: з архіпелагу, переселенці з Криму (після 1778), також купці в Одесі, Маріуполі.
• Болгари та гагаузи: масово після російсько-турецьких воєн, у Буджаку, під Одесою, на півдні Бессарабії.
• Євреї: значні громади в містах (особливо Одеса, Миколаїв, Катеринослав, Херсон, Єлисаветград).
• Вірмени: торгівля й ремесла в портах і губернських центрах.
• В незначній кількості Кримські татари та ногайці у вигляді осередків, що залишалися після депортації або витіснення.

Ви бачите своїх предків серед перелічених категорій переселенців? Ні? Тоді рухаємося далі.

Цікава деталь. В 1810 князь І.М. Долгоруков здійснюючи подорож в Одесу та Київ («Славны бубны…, с. 159») був вражений тим, що доводиться «… в Росії в степу у берегів Чорного моря, їздити на поштових конях з іноземною збруєю і упряжжю, слухати розмову Німецькою та Французькою на козлах, і бути не в змозі розмовляти російською ні з кучером, ні з форейтором».

Для нього, як представника "справжньої" Росії, це було вкрай дико.

Маленькому Нюмочке подарили котенка.
- Мама, я назову его Монечка,- радостно кричит ребенок.
- Нюмочка, нехорошо называть животных человеческими именами. Назови его просто Васька.
Одеський анекдот

За часів СРСР

Наприкінці XIX - початку XX ст. через промислову революцію в Європі, яка нарешті в повному обсязі докатилась до цих земель, а також через скасування кріпацтва (1861) на півдні України відбулися значні демографічні зміни:

• Індустріалізація та урбанізація сприяла змішуванню: у містах домінували російська мова та імперська культура, хоча етнічна база була строкатою.
• У селі переважали українці, особливо в Катеринославщині, Херсонщині, Таврії.
• У Донбасі зростала частка росіян через робітничу міграцію з центральних губерній імперії.

Втім відбувалось це не так масштабно, як можна було очікувати. При тому, що Південь України (Новоросія) справді був одним із найбільш індустріалізованих регіонів імперії, в цілому до революції 1917 року село все ще було головною силою і складало 3/4 населення регіону.

По-справжньому індустріалізованими регіонами стали лише:

• Донбас (вугільні шахти, металургія) і Кривий Ріг (залізна руда).
• Юзівка (Донецьк), Катеринослав (Дніпро), Миколаїв (суднобудування), Одеса (торгівля, фінанси) - поступово ставали сучасними промисловими й портовими центрами.

Саме в цих регіонах і містах концентрувався великий капітал, іноземні інвестиції, з’являлися ефективні управлінці та робітнича культура.

Але ці осередки капіталізму не змінили картину краю радикально.

Село все ще залишалося домінуючим. Навіть у промислових губерніях більшість населення жила в селах, а робітничий клас складав відносно невеликий прошарок (приблизно 10–15% станом на 1917 р.).

Великі міста були «точковими острівцями». Якщо порівняти з Європою, то у Британії (батьківщина промислової революції) ще у 1850-х більшість населення жила в містах. У Німеччині наприкінці ХІХ ст. міське населення перевищувало 40%. При тому, що у Новоросії навіть у 1917 р. в містах проживало лише близько 25%.

Багато чого змінилось за часів СРСР. Через революції, війни, кровожерливу національну політику радянської влади, індустріалізацію та колективізацію, на півдні колишньої царської імперії, а пізніше "імперії зла" відбулися тектонічні зміни в демографічному складі регіону. Нагадаю:

• Після революції та голодоморів частина українського населення була знищена або депортована.
• Індустріалізація 1930-х привела сюди сотні тисяч робітників із Росії, Білорусі та інших Радянських республік. Через що відбулася тотальна русифікація міст, хоча в селах українська культура трималася.
• Друга світова війна критично змінила етнічний баланс: загибель українців, з одного боку, та депортації німців, кримських татар, греків, болгар, вірмен із Криму, з іншого.
• 1950-60-і: переміщення значних мас трудового населення включно з сім’ями з внутрішніх регіонів СРСР в Україну для відбудови зруйнованої промисловості та сільського господарства.

Наведу загальновідомі жахливі цифри, які всім нам необхідно пам’ятати. Загальні людські втрати України під час Другої світової війни оцінюються в 8–10 мільйонів осіб, з яких близько половини становило цивільне населення. Значна частина цих втрат була пов'язана з військовими діями на території України, а також з Голокостом, примусовими депортаціями та примусовими роботами. З близько 7 мільйонів українців, що воювали в лавах Червоної армії, приблизно половина загинула, тобто близько 3,5 мільйонів. Майже 5,5 мільйонів цивільного населення загинули від рук обох режимів: внаслідок Голокосту або померли від голоду та хвороб. На території України було знищено близько 1,5 мільйона жертв Голокосту. Головним чином євреїв та ромів. Мільйони українців були вивезені на примусові роботи до Німеччини, значна частина з яких не повернулася. Було зруйновано понад 700 міст, 28 тисяч сіл, не кажучи вже про промислові підприємства, заклади освіти та культури, фнфраструктурні об'єкти та інше.

Чи не теж саме ми бачимо зараз з боку "братнього" народу населення?

Але рухаємося далі. Якщо ви не є нащадками колоністів Новоросії часів імперії, спробуйте відшукати своє коріння тут.

1920–1930-ті: індустріалізація

Сталінська індустріалізація вимагала сотень тисяч робітників. Донбас, Кривбас, заводи Миколаєва, Одеси, Дніпропетровська стали свого роду «магнітами», які тягнули до себе робочу силу з центральних і північних областей РСФРР. Воронеж, Курськ, Тамбов, Ярославль, Рязань, Вологда та ін. організовано відправляли сюди робітників. Втім багато хто їхав добровільно за «комсомольськими путівками», але фактично і цей рух був організованою державою міграцією.

В той же час голодомор (1932–1933) і репресії масово вражали українців, що послаблювало їхню демографічну присутність у містах.

1940–1950-ті: війна, депортації

Після Другої світової війни багато територій півдня і сходу України (Крим, Донбас, приморські міста) були спустошені, місцеве населення скорочене. Депортації торкнулися кримських татар, ромів, болгар, греків, вірменів, німців - десятки тисяч людей вивезено.

На їхнє місце у Крим та частково на узбережжя Чорного моря переселяли росіян із Центральної Росії. Це була державна програма «освоєння» Криму після 1944 року.

В той же час у Донбас масово прибували російські робітники, яких спеціально вербували для відбудови шахт і металургії.

Після закінчення війни у вересні 1944 р. при РНК УРСР було організоване Управління у справах евакуації і розселення українського і польського населення (через угоду між урядами Польщі та УРСР «Про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР»). З 1950 року в Управлінні з’являється відділ, що займається переселенцями з Чехословаччини (за угодою від від 10 липня 1946 р.).

Окрім цього Управління, яке з 1953 отримало назву "Головне переселенське управління при Міністерстві сільського господарства УРСР", яке займалося переміщенням населення через зміни повоєнних кордонів, завдання планомірного поповнення трудових ресурсів й їх розподілу серед головних народногосподарських об’єктів країни покладалося на "Бюро обліку та розподілу робочої сили".

Впродовж 1943–1952 рр. діяльність Управління була спрямована на мобілізацію непрацюючого працездатного населення для роботи на виробництві та будівництві, а також організацію виконання встановлених планів підготовки кваліфікованих робочих кадрів (Н. Касьянова. ДЕРЖАВНИЙ ПЕРЕСЕЛЕНСЬКИЙ АПАРАТ В УКРАЇНСЬКІЙ РСР (1940–1960-ті рр.)).

1950–1960-ті: хрущовські реформи, «новобудови»

В 60-і Микита Хрущов запустив низку «великих будов комунізму» - Криворізький гірничо-збагачувальний комбінат, металургійні заводи Запоріжжя, нові шахти Донбасу. По комсомольській мобілізації десятки тисяч юнаків і дівчат із Росії відправлялися на Південь і Схід на розбудову, а потім і роботу на нових гігантах індустрії.

Для усвідомлення обсягів трудової міграції, як зазначає Н. Касьянова, у 1959 р. організованим набором потрібно було спрямувати в промисловість і на будівництво 150 тисяч робітників, (реально переселено за рік лише 12 тисяч осіб). Семирічним планом розвитку народного господарства передбачалось переселити понад 100 тисяч родин і спрямувати в промисловість і на будівництво за оргнабором 1 млн. осіб. Тут вони створювали російськомовне середовище, орієнтоване на російські (якщо такі є), а скоріш, радянські гуманітарні цінності.

Це саме вони та їх нащадки напередодні великої війни Росії проти України проголосували за відокремлення і входження Донбасу до складу РФ.

Водночас у Криму активно розвивалися курорти та військово-морська інфраструктура. Знов таки за рахунок масового залучення росіян.

1970–1980-ті.

Як слідство у містах Донбасу, в Одесі, Харкові, Дніпропетровську, Миколаєві, Севастополі росіяни склали значну, якщо не більшу, частку населення. Вони зайняли ключові позиції в адміністраціях, промисловості, армії, флоті, партійно-державному апараті, правоохоронних органах. Подальша інвазія з Росії підтримувалася «мовним комфортом», бо російська мова стала панівною в вихованні, освіті, науці, армії, культурі. В той же час українська маргіналізувалася. Принаймні в містах, які ставали свого роду «русифікованими анклавами» в оточенні переважно україномовних сіл.

На діаграмі нижче я відобразив "хвилі" міграції росіян у Новоросію за радянських часів

Міграції на південь України за часів СРСР

Окремо про Крим. Після депортації кримських татар і меншин у 1944 році, півострів фактично був заселений заново. За 20 років (1944–1960) туди прибуло сотні тисяч росіян із північних і центральних регіонів РСФРР.

Звісно, це перетворило Крим на регіон із переважаючим російським етнічним і культурним обличчям (до депортацій він був переважно кримськотатарським).

Як же це відгукнулось нам в 2014.

Висновки

По-перше.

Яка у викладеному мораль? А ось яка: міграція росіян на південь України в усі часи була стратегічною, масовою, організованою, і такою, що підтримувалась керівництвом імперії (як би вона не називалась) ідеологічно, організаційно, політично та мовно.

Імперія досягла своєї мети. Українська ідентичність, якої й так фактично не було у новостворених містах, які згодом стали великими промисловими центрами, була повністю обнулена.

По-друге.

Міліони мігрантів, що були переміщені на південь України починаючи з часів Катерини ІІ і закінчуючи 60-ми минулого століття були лише інструментом, засобом колонізації. А інструмент, як ви розумієте (чи не розумієте) не є суб"єктним. Тим більш, підживлений пропагандою та грішми окупанта. Що ми спостерігаємо і в Україні, і в Молдові.

По-третє.

Якщо узагальнити всю дискусію питанням «дякувати Катерині ІІ, чи ні?», то моя відповідь – НІ. Бо, за великим рахунком, ми, одесити, – громадяни України. Тому наше ставлення до постаті імператриці не може бути як просто до якоїсь абстактної історичної фігури з її здобутками і вадами, а як до символу, самому втіленню ідеї колонізації нашої Батьківщини.

А Одеса (ще раз наголошу) - приклад надуспішної колонізації. Якщо глибоко перейнятися цієї думкою, то багато чого перевернеться в нашому усвідомленні з голови на ноги.

Ще раз повернуся до сюжету з захопленням вашої домівки. Насправді, це зовсім не абстрактна історія. Наведу конкретний приклад, що мав місце в Одесі з родиною свого часу відомого письменника Олександра Митрофановича Федорова, яка проживала на Великому Фонтані (ім’ям його сина художника Федорова названа вулиця в тому районі) і була дотична до історії водопроводу Ковалевського.

25 грудня 1919 року старший Федоров (письменник), залишивши 53-річну дружину, утік від більшовицької влади у Варну. 1922 року його донька Надія разом з дітьми також емігрувала до Болгарії до Варни.

До кінця літа 1922 в колись гостинному будинку письменника залишилась лише його господиня - дружина Олександра Митрофановича - Лідія Карлівна. З 1926 вона перетворила будинок на пансіон. За інерцією старих знайомств, у ньому продовжували зупинятися діячі вже радянської культури.

Лідія Карлівна приймала гостей з 1926 по 1936 рік. Коли їй виповнилося 70, вона вимушена була здати будинок в оренду Укрлітфонду, після чого він отримав назву «Будинок творчості письменників» (існує і досі на вулиці «Дача Ковалевського»). Їй вдалося зберегти за собою кімнату, де вона і проживала.

1937 року дирекція Будинку творчості розпочала агресивну «колоніальну» кампанію з розширення своєї території за рахунок навколишніх дач. Аби позбутися старої, що заважала начальству, на Лідію Карлівну був написаний донос, в якому говорилося, що вона підтримує зв'язок із сином і чоловіком білоемігрантами, що перебувають за кордоном, та отримує від них валюту.

14 жовтня 1937 70-річна жінка була заарештована, визнана винною у контрреволюційній діяльності і 29 жовтня того ж року, за ухвалою трійки Управління НКВС Одеської області, розстріляна.

А тепер скажіть, чим по суті "колонізація" Дачі Ковалевського відрізняється від колонізації Новоросії?

А її фінал – від того, що відбувається зараз на окупованих територіях.

Епілог

Якщо ви знайшли своє коріння у перерахованих вище категоріях переселенців – запитайте себе: хто ви?

Все ще оті мігранти, шукачі кращої долі, які були інтерновані на наші землі на заміну тим, хто був висланий, репресований, загинув від війни, або голоду. Все ще інструмент колонізації.

Чи свідомі громадяни самостійної вільної країни?

Хто ви, ті, що залишились і вже четвертий рік, так чи інакше, чините спротив ворогу?

Хто ви, що втекли закордон в перші ж дні навали, коли ще нічого не було зрозуміло. Втекли з територій, які були і зараз є на великій відстанні від лінії зіткнення. Втекли на все готове, заливши своє майно, щоб його боронив хтось інший. Втекли, зайнявши місця тих, чиє житло дійсно було знищено за три з половиною роки війни; втекли, щоб робить свій маленький "бізнес" на горі інших, здаючи ВПО свої квартири у Львові, Франківську, тій же Одесі за шалені гроші (отримуючи все це майже безкоштовно в тих же Польщах та Німеччинах), не замислюючись, звідки тим ці гроші брати.

Вибачте, але виникає думка, що ви - не наші.

Тим більш, що там ви розмовляєте російською, пишете російською, дивитесь та слухаєте російське.

Звідси питання: від кого та навіщо ви тікали, якщо цей любий вам "руський мир" нарешті прийшов?

А... Просто вам так "удобнєє". Просто там все "на шару", там "цивилізація", там можна (можна було) не працювати?

Ваші діти вчились в українських школах, вчились українською мовою. Навіщо ви інфікуєте їх отою? Чому вони дивляться ту ж таку "Машу і Медведя", на голові якої кашкет НКВС. Поспрашайте своїх батьків: а що, в вашій родині ніхто не був розстріляний, чи посаджений людьми у таких кашкетах?

Так то з неї украйнські діточки мають брати приклад?

Навіщо ви виховуєте з них "вату", або ще гірше - "консерву".

До речі, це стосується і багатьох з тих, хто залишився.

Можливо це випадково, але з моїх зайомих практично всі, хто виїхав, відносяться до тих 73%, що проголосували. Незалежно від їх освіти, професії та посади (насправді, всі вони з вищою освітою, є науковці та топ-менеджери). Єдине, що їх об"єднувало - це бажання розмовляти російською. Тепер вони інфікують цією заразою і без того не надто стабільні країни Європи.

І, коли прийде час обирати, в значній мірі від них, тих що втекли і не планують повертатися на виснажену та зруйновану війной Вітчизну, їх голосів, буде залежати доля та майбутнє тих, хто залишився, тих, хто захищав.

Як ви гадаєте, за кого вони, ті, кому дозволили правдами, чи неправдами, втекти, що знаходяться під опікою чужих країн і дивляться (якщо дивляться) на події в Україні, як на не надто цікаве та таке, що набридло, кіно, проголосують?

А схоже, що теперішня влада, щоб залишатися такою, розраховує саме на них. Людей без Батьківщини.

Завершуючи допис я міг би припустити, що ставлення до постаті імператриці (бо з неї почалась ця дискусія) є справа особиста, яка залежить від того, по який бік «поребріка» ментально ви себе бачите.

Якщо на боці тих, кого колонізували – то це спротив агресії, засудження і підтримка деколонізації. Але не механічно, так, як це робиться зараз, а змістовно, як проект перезаснування України.

Якщо вважаєте себе нащадками колонізаторів і чекаєте, що придуть "ваші" – то…

То для вас, можливо, вони і "ваші", а ви для них - просто ніхто. Ну, може згвалтують, якщо сподобаєтесь; може пограбують, якшо буде що. І все. А так... Повиздихаєте? - от і добре! Ні? Ну, тоді пізніше. А інакше навіщо б вони руйнували теплові та електростанції напередодні зими, обстрілювали ракетами та дронами міста, в яких ви живете, нищили цивільну інфраструктуру, мінували поля та палили врожай?

Як ви поясните, що родичі, які, можливо, у вас залишились за північно-східним кордоном, спокійно та навіть схвально дивляться, як вас вбивають?

А ви чекаєте на "своїх"...

Не буде ніяких "своїх". Бо для них немає жодного значення по який бік цього цивілізаційного розлому ви бачите себе. На відміну від відомого анекдоту, ворог буде дивитися в першу чергу на ваш паспорт, а вже потім, можливо, на ваші уподобання, ким були ваші предки, і на те, за кого і коли ви голосували.

"Майже своїми" ви станете лише тоді, коли добровільно візьмете автомат і підете вбивати сусідів, родичів, їх діточок; руйнувати та грабувати їх майно. Так, це наблизить вас до них, але не зробить "своїми" повністю. Все одне до вас будуть ставитися як до зрадників, яким не можна довіряти.

Інфографіка для роздумів

Закінчу іншим.

Відповідь на запитання: "дякувати, чи не дякувати?" дає найбільший в світі військовий конфлікт під назвою ВІЙНА з часів Другої світової, жертвою якого стала наша країна.

Імперія прийшла забирати… Ви думаєте – ваше, вона впевнена – своє. І ви їй, навіть з російськими книжечками, геть не потрібні.

Спитайте мешканців окупованих Маріуполя, Мелітополя, Бердянська, і ще, і ще...

Вони думали, що ці міста належать їм. За Конституцією, за правом громадянства, правом спадщини, правом забудовника, просто правом жити.

Все не так!

Навіть, якщо ви, або ваші батьки переселилися на ці землі за часів СРСР і ви аж ніяк не фанат України.

Не сподівайтеся: Радянський Союз (бо саме по ньому ви ностальгуєте) з безоплатною медициною та навчанням, горілкою по 3,62, з ковбасою по 2,20, з безкоштовним житлом і таке інше ніколи не повернеться.

Прийде «руський мир».

З катастрофами, війнами, безправ’ям, чергами, дефіцитом, позбавленням майна та іншими благами від’ємної цивілізації. Без виборів і вибору.

Ви звикли, що у вас є вода, працює каналізація та ліфт, на роботу вас возить транспорт і, взагалі, у вас є робота? Сфотографуйте на пам'ять.

Ви будували плани на майбутнє? Забудьте!

Втім, якщо, живучи в сучасних європейських містах, ви мрієте про перелічене – то, як кажуть, флаг вам в руки і барабан (скоріше, автомат) на шию і… готуйтеся до наступної війни. Де ви, або ваші діти, – лише нуль в статистиці, лише гарматне м'ясо. Безумовно і в першу чергу.

Ваші надії справдяться.

І, ще раз, не забувайте якого кольору паспорт ви маєте. Для окупанта в будь якому випадку ви – зрадник та ворог. Навіть, якщо розмовляєте російською, навіть, якщо серед перших побіжете міняти синє-жовтий на трикольоровий.

Ви чекєте, що вони прийдуть звільняти вас? Ні, вони звільнятимуть території від вас! Невже досі не зрозуміло?

Ну як, сумно? Тоді поміхніться.

Одесская квартира. Рабинович спрашивает у жены:
- Сарочка, дорогая, а шо ты сделаешь, если я тебе нечаянно изменю?
- Ха!.. Напишу на твоём надгробии:
"У него было светлое будущее, но он предпочёл светлую память".
Одеський анекдот

І ще раз.

Наум Лейбович, кем Вы сейчас работаете?
- Испытателем.
- И что же Вы, интересно, испытываете?
- Нужду!

Озброєний варвар, який вважає, що земля, де ступив чобіт його солдата - його, де розмовляють його мовою – його, вже тут. І ви йому не потрібні.

Хочете, на «волю»? Будь ласка: в якості ВПО, або біженців.

Вважаєте себе своїми? Будь ласка: «до дому» в Сибір, щоб там здохнути. Або з автоматом вбивати співгромадян – щоб здохнути тут.

Чи не краще обрати шлях, гідний справжнього громадянина?

Використані матеріали:

Остання редакція 28.09.2025

Частина І

© Сергій Іванченко, 2025

Автор не проти використання матеріалів сайту. Прохання: при цитуванні залишайте прямі індексовані посилання на контент.

 

Допомога проекту

Ви дочитали допис до кінця. Сподіваюсь, він Вам сподобався.
Якщо тема історії Одеси Вам цікава - допоможіть проекту (натисніть на скарбничку).

---

Друзі!

Авторський проект відтворення історії Одеси існує більше 6 років. За цей час багато чого зроблено; багато чого на меті.

Як ви помітили, сторінки проекту не містять жодних рекламних матеріалів, що так дошкуляють читанню в задоволення.
Нажаль, після повномасштабного вторгнення робота над проектом стала потребувати більших зусиль та витрат.

Як це не сумно, але автор вимушений звернутися по допомогу, бо без неї ця справа приречена.

Сподіваюсь, після донатів на користь наших Збройних сил, ви зможете підтримати і нас. Бо правдива історія це у т.ч. запорука нашої перемоги.
Дякую за допомогу!

Гривнева карта Monobank: 4441 1111 4299 9360

Єврозона: IBAN IE85CITI99005171140772 (BIC code: CLJUGB21 Receiver: IVANCHENKO SERHII)

США USD: 70585690000759399 (SWIFT/ BIC Code: UNJSUAUKXXX Receiver: IVANCHENKO SERHII)

Буду також вдячний за поширення вподобаного матеріалу в соціальних мережах.

З подякою,     Сергій Іванченко