Частина І.
Передмова
- Пам’ятник у Кишиневі (Молдова)
- Пам’ятник в Тбілісі (Грузія)
- Пам’ятник в Житомирі (Україна)
Пам’ятник Пушкіну в Одесі
- Пушкін в Одесі
- Кому пам’ятник?
Частина 2.
- Чому Пушкін?
- Чому саме наприкінці ХІХ століття?
- «Я памятник себе воздвиг нерукотворный…»
- Пушкін «От Москвы до самых до окраин...»
Пам’ятник Пушкіну
Частина ІІ
Зміст
... Спробуємо дати більш виважене і «наукове» пояснення.
Сформулюємо його так: Пушкін був канонізований як «головний російський поет» завдяки збігу кількох факторів:
- справді винятковому літературному таланту, що в даному випадку не є визначальним.
- Історичному запиту (після реформ Олександр II імперія увійшла в дуже нервовий період, пов'язаний із швидкою модернізацією, тероризмом, революційним рухом, національним рухом на окраїнах).
- Максимальній зручності і придатності для створення відповідного імперського міфу (бо: не політик, не військовий, не лизоблюд, а просто «загальнонаціональний геній»).
- Сприятливими умовами для держави та, що важливо, інтелігенції для створення культу (саме в цей час виникає масова імперська культура: газети, дешеві видання, масова школа).
- про що саме ці пам’ятники;
- хто і навіщо їх масово встановлював;
- чи були вони частиною культурної експансії імперії і її наслідувачів;
- і чи є вони принаймні нейтральними сьогодні?
Свого часу військова компонента дозволила імперії захопити й втримати нові землі; державно-адміністративна – утримувати народи «в узді»; церков і православ’я – закласти основу майбутніх «скреп». Але жоден з цих компонентів не міг зцементувати імперію. Не вистачало чогось, що було б над армією, над режимом, над церквою. Не вистачало спільної мови й спільної культури, які б охоплювали всі народи, об’єднані імперією.
І тут влада згадала про Пушкіна.
Але чому саме він?
Чому Пушкін?
Для подальшого розуміння ролі особистих якостей поета у створенні його культу давайте визначимося, у чому саме полягав його поетичний талант, адже були більш філософські за нього, більш драматичні, більш психологічні, емоційні та інше. Усе так, були. Але… Але саме він створив для Росії нову літературну мову. Спрощену, більш живу, більш таку, що сприймалася усіма верствами населення. Пізніше саме вона стала вважатися «нормальною російською літературною мовою».Тобто він став зачинателем. Став центром нової імперської культури. Але цього замало. Згодом (чомусь через 40-50 років) виявилось, що Пушкін був не просто «центром», а дуже «вдалим і зручним центром»:
- достатньо універсальний;
- не надто трагічний;
- не надто радикальний;
- не надто релігійний;
- не надто народний;
- не надто елітарний;
- а ще й загинув романтично й… своєчасно.
Так воно і сталося, що при житті «великим» вважав себе хіба що він сам, його друзі, поціновувачі та деякі критики. А от після смерті… Не відразу, а поступово. Через романтизацію загибелі, через спогади сучасників, через шкільні програми, через ті ж таки пам’ятники і, що найголовніше, через потужне державне просування.
Чому саме наприкінці ХІХ століття?
Тому що саме на цей час імперія «покінчила» з усіма зовнішніми спорами і закрила більшість «рахунків». Залишилося ледь не єдине: подати себе світові як «велику цивілізацію», яка вміє не лише відбирати чуже й вбивати, а й має на це ледь не сакральне право. А для цього знадобилися додаткові «скрепи», міцніші за армію, релігію та монархію. Бо усе це тимчасове і вже було у багатьох, у т.ч., зниклих імперій.Наприкінці XIX століття російська імперія поступово почала усвідомлювати, що ті ж таки армія, держава, православ’я – інструменти імперії, які її зберігають, але не єднають. І лише культурна єдність дає щось міцніше й довговічніше.
А ще «скрепа» має бути більш гуманною, так би мовити, з людським обличчям. От і виникла потреба створити «образ великої російської культури». Бо історіє доведено, що культура – це те, що в змозі пережити монархів, владу, саму державу.
До речі, так і сталося. Культ Пушкіна пережив монархію, революцію, Радянський союз, навіть частково пострадянський період.
І так вийшло, що саме Пушкін після смерті опинився в умовній «точці збірки» російської культурної самооцінки і самоідентифікації. А до кінця XIX століття ім’ям поета імперія дедалі сильніше легітимувала себе культурою.
Нагадаю, поштовхом цьому стала промова ще одного класика російської літератури Федора Достоєвського, виголошена 8 червня 1880 року на відкритті пам’ятника Олександру Пушкіну у Москві.
Не заглиблюючись в її зміст (кому цікаво – зробіть самі: знайти її не проблема), відзначу ключові тези, які сформулював письменник:
- «… Мы уже можем указать на Пушкина, на всемирность и всечеловечность его гения. Ведь мог же он вместить чужие гении в душе своей, как родные.», тому російська душа універсальна й здатна вмістити все людство. Чи не з цього народжується знаменита ідея «всечеловечности» Росії.
- Росія має особливу історичну місію. Захід роз’єднаний, Європа загрузла в егоїзмі і лише Росія здатна примирити людство. А Пушкін – не просто поет, а прояв історичної місії Росії. «Если бы жил он дольше, может быть, явил бы бессмертные и великие образы души русской, уже понятные нашим европейским братьям». Саме ця думка згодом стане дуже важливою для російського культурного месіанства.
- Російський народ – носій духовної істини. Він здатний до співчуття, він більш відкритий до «загальнолюдського». І Пушкін – вершина цього народного духу.
- Пушкін як завершення та початок. Завершення попередньої епохи і одночасно початок справжньої російської культури. Саме звідси Пушкін – «батько» великої російської літератури.
- Література як доказ величі держави. У промові культура стає аргументом: Росія велика не лише силою, а й духовністю. А Пушкін – культурний прапор імперії. Саме тому ця промова так добре лягла на пізнішу імперську, радянську та сучасну традицію.
Не дивно, що саме після неї:
• культ Пушкіна став майже офіційним;
• самого поета почали подавати як «світоча російської культури»;
• пам’ятники, ювілеї й шкільний дискурс отримали ідеологічне обґрунтування.
Випадково чи ні, але фактично Достоєвський дав імперії дуже зручну формулу:
«Росія – велика через свою культуру, а Пушкін – доказ цієї величі».
Тому коли російська культура говорить: «У нас є Пушкін», вона має на увазі: «Ми – велика цивілізація». А загалом, з канонізації Пушкіна в Російській імперії культура почала виконувати ледь не державотворчу й сакральну функцію.
«Я памятник себе воздвиг нерукотворный…»
З наведеного вище може скластися думка, що сам Олександр Сергійович не дотичний до свого «обронзовіння». Але це так. Підтвердженням тому є написаний ним у серпні 1836 року вірш «Памятник».Якщо пам’ятаєте, «Я памятник себе воздвиг нерукотворный»…
Так от, в пізнішому російському культурному контексті цей вірш фактично став майже програмним текстом культу Пушкіна. Ні, не має нічого дивного в думці, що поет словом створює собі пам’ятник. Бо чим ще? Але у випадку Пушкіна… усе зовсім інакше. Бо в вірші він передбачив, легітимізував і навіть благословив власний майбутній культ.
Згадайте: «Нет, весь я не умру…» і «Слух обо мне пройдет по всей Руси великой…»
Чи дивує, що після кінця XIX століття ці строки почали звучати вже не як особиста поетична рефлексія, а як майже офіційний маніфест «загальноросійського поета». А рядок про «Русь велику» взагалі набув імперського звучання.
Аналізуємо далі: «…и назовет меня всяк сущий в ней язык…»
У пізнішому імперському читанні це стало майже ідеальною формулою: багатонаціональна імперія, об’єднана російською мовою, російською культурою, а Пушкін – її центр. І це каже він сам!
Тобто він вже не просто поет, а голос усієї імперії. Ну, як не цитувати цей текст на ювілеях, при відкритті пам’ятників, у школах, у промовах про «велику російську культуру»? А далі – очевидний логічний крок: якщо поет створив собі пам’ятник нерукотворний, то наш обов’язок доповнити його рукотворними.
В цьому іронічність ситуації: вірш про духовний пам’ятник став ідеальним виправданням для масового встановлення бронзових пам’ятників.
І навряд виправдуванням поетові може служити рядок:
«Что чувства добрые я лирой пробуждал…».
В реаліях російської імперії будь які добрі наміри в решті решт породжують насильство. Свідками і учасниками чого ми і є.
А щодо визнання… Так, Пушкін був поетом і очікував на славу поета, а не на сакралізацію державного символу. А вийшло те, що вийшло.
Підсумуємо. Як не дивно, але Пушкін частково сам заклав фундамент власного культу.
Ті ж таки: тема поета-пророка, мотив безсмертя, усвідомлення історичної ролі, ідея культурної єдності імперії, дуже висока самооцінка поетичного покликання завдяки умілим та цілеспрямованим зусиллям спеціально навчених і не тільки людей були де треба підсилені, де треба спрощені і загалом ідеологізовані.
От і вийшло, що в цілому жива і не надто приємна людина перетворилася на майже офіційний «ідеальний образ російської культури».
І все ж, ще раз наголошую: живий і «бронзовий» Пушкін – це зовсім різні постаті.
А на додачу хочу звернути увагу на ще один, на мій погляд, дуже важливий момент.
У вірші є строфа:
«Вознесся выше он главою непокорной
Александрийского столпа».
Це не випадкова метафора. Олександрівська колона – один із головних імперських символів. Це: перемога держави, військова слава, монархічна велич, вертикаль імперії буквально в граніті.
А що каже Пушкін? Ні, мій пам’ятник – вищий. І не просто вищий, а ще й «главою непокорной». Уявляєте? І тоталітарна держава це «проковтнула»! Чому так? Напевно, інші якості творчості Пушкіна переважили його зневажливе ставлення до держави. І так, «проковтнула», але й ще «перетравила». Не випадково пізніша імперська культура перетворила «Памятник» на частину свого культу.
Пушкін ««От Москвы до самых до окраин...»»
Зараз пам’ятники Пушкіну «наследием проклятого прошлого» стоять по усіх землях, колись захоплених колись Російською імперією. І позбавитися їх – ох, непроста справа. Яка роль в цьому, власне, Олександра Сергійовича?Не просте питання, але відповідь на нього є. Можливо, історично й з благими намірами, але у Пушкіна відчувається відверте переконання у вищому статусі великої імперської культури, носієм якої він себе бачив.
І рядки з «Памятника»:
И назовет меня всяк сущий в ней язык,
И гордый внук славян, и финн, и ныне дикой
Тунгус, и друг степей калмык…»
сьогодні справді звучать дуже показово. Бо це зовсім не про рівність культур. Можливо поет відверто вважав,
И гордый внук славян, и финн, и ныне дикой
Тунгус, и друг степей калмык…»
- що саме російська культура здатна об’єднати різні народи;
- що велика поезія стане зрозумілою всім;
- що саме його поезія і є «великою»;
- а імперський культурний простір є природним.
Бо ці тези, з його волі чи без, лягли в основу імперського культурного дискурсу. Бо перелічені (і не тільки) народи не є рівноправними центрами культури. Навпаки, їх, як малих дітей, має щось єднати. І це щось є простір пушкінської слави, у який з вдячністю вони входитимуть.
Тобто: не Пушкін серед них, а вони – навколо чи навіть під Пушкіним!
Хіба це не типовий наратив імперського й колоніального мислення XIX століття: є «цивілізований центр» і є «периферійні ущербні народи», які культура центру прихильно «просвітлює» і єднає?
І Пушкін тут цілком людина своєї імперської доби. Так вже сталося, що він бачив російську літературу як культуру великого історичного масштабу, яка знаходиться над, яка здатна об’єднати й «перевершити» локальні етнічні світи імперії. І що важливо, він, здається, не вважав це насильством, а майже благом і природним ходом історії. Імперської історії.
Здається, що в його уявленні велика література, велика мова, велика держава – це той цемент, що утворює певну цивілізаційну цілісність і стійкість, в якій його, пушкінське слово стає загальним культурним знаменником. Таке вже імперське мислення…
Можливо, Пушкіну, як поету, такі погляди можна пробачити, а от імперії, що віками їх насаджувала й культивувала, – навряд чи.
Висновок (на користь Олександра Сергійовича, не пам’ятника). Пушкін справді мислив у межах імперської картини світу й не ставив під сумнів саме право імперії бути «великим культурним простором». У цьому сенсі він був людиною свого часу й свого місця. І так – йому, ймовірно, здавалося природним, що велика культура може і повинна інтегрувати різні народи навколо себе.
І все ж він не був теоретиком русифікації. Він писав поезію і прозу, а не програми на кшталт:
• як знищувати мови;
• як асимілювати народи;
• як перебудовувати імперію під етнічну одноманітність.
велика держава → велика культура → спільний простір.
І це дійсно виглядало цілком «природно». Але чому? А тому що імперія вже підкорила ці народи й встановила політичний контроль над ними. Для Пушкіна це була даність.
Отже справа була за малим: за культурою, яка інакше як мовою «універсальності» говорити не могла.
Сила своє зробила, а негаразди мала «загоїти» «спільна культура».
«и назовет меня всяк сущий в ней язык»,
то абсолютно очевидно, що «в ней» – це простір, насильно зібраний імперією, а не добровільний союз рівних культур. Отже, до творчості поета можна ставитися по-різному.
А от до його пам’ятників – ні! Вони однозначно і принципово шкідливі.
Де б вони не були: в Одесі, Кишиневі, Тбілісі, Феодосії, десятках інших міст і містечок колишньої російської імперії, – це не шана поету чи поезії. Це безапеляційне проголошення двох речей:
🛑 це місце належить імперії;
📍 тут панує російська мова. А там, де говорять російською, – там Росія.
На цьому наголошує й намагається втілити в життя сучасний російський "сабиратель земель" на ім'я Путін. Це він, ігноруючи будь-які міжнародні норми, вигадав, що Росія не має кордонів: вона усюди, де говорять російською. А де говорять російською – там Пушкін. І навпаки.
Цей логічний зв’язок необхідно розірвати. І якщо російську мову все ще важко викорінити з повсякденного вжитку українців, то з пам’ятниками все значно простіше.
І наостанок: навряд чи можна вважати великою країну, що більш як століття шкутильгає узбіччям цивілізаційного прогресу, бо у неї «свій» історичний шлях. Країну, що власну велич бачить не в добробуті своїх громадян, а в можливості погрожувати агресією будь-кому (звісно, кому не боязно) у світі, де колись ступав "русский сапог". Країну, яка в ХХІ столітті несе в світ не справжню велику культуру, а варварство, дикість і смерть.
Про що ще казати?
© Сергій Іванченко, 2018-2026
Остання редакція: 02.06.2026
Автор не проти використання матеріалів сайту. Прохання: при цитуванні залишайте прямі індексовані посилання на контент.
Частина І
Допомога проекту
