Частина І.
Передмова
- Пам’ятник у Кишиневі (Молдова)
- Пам’ятник в Тбілісі (Грузія)
- Пам’ятник в Житомирі (Україна)
Пам’ятник Пушкіну в Одесі
- Пушкін в Одесі
- Кому пам’ятник?
Частина 2.
- Чому Пушкін?
- Чому саме наприкінці ХІХ століття?
- «Я памятник себе воздвиг нерукотворный…»
- Пушкін «От Москвы до самых до окраин...»
Пам’ятник Пушкіну
Третій пам’ятник в Одесі
Зміст
Передмова
Відразу зазначу, що пам’ятник російському поету Олександру Пушкіну (я про той, що на Біржовій площі) принципово відрізняється від перших двох, збудованих в Одесі:
герцогу Рішельє та М.С. Воронцову. І не тільки тим, що він значно «скромніший», ніж два інші, а й самою нагодою його встановлення та символізмом.
Нагадаю, що перші пам’ятники були встановлені на честь видатних державних діячів і адміністраторів, які відносно тривалий час працювали в Одесі і зробили неймовірно багато для процвітання міста. Пам’ятники встановлені з нагоди смерті цих діячів за бажанням і на кошти містян.
Герцог Рішельє був першим градоначальником Одеси з 1803 по 1814 рік. Помер у Франції у 1822-му. Пам’ятник герцогу (перший в місті) був започаткований в червні 1827 року, а відкритий 22 квітня 1828 року. Ініціатор – безпосередній наступник на посаді та давній друг герцога, граф Ланжерон. Нагода – смерть Рішельє і бажання віддячити йому як «батьку-засновнику» міста.
Граф, наприкінці кар’єри ясновельможний князь, Михайло Семенович Воронцов з 1823 по 1845 обіймав посаду генерал-губернатора Новоросії. Весь цей час він перебував в Одесі, зробивши наше місто (вслід за попередниками Рішельє та Ланжероном) фактично столицею краю. За довгі роки служіння внесок графа та його дружини Єлизавети Ксаверівни у розвиток нашого міста неосяжний і неспівмірний (про це більше можна прочитати тут pamyatnik-Vorontsovu.html). У листопаді 1856 найсвітліший князь пішов з життя. А вже в листопаді 1863 року відбулося освячення його пам’ятника соборним причтом. Пам’ятник започаткований з нагоди смерті Михайла Воронцова з метою увіковічення його внеску у розвиток Одеси.
Свідченням тому є той факт, що перші пам’ятники Пушкіну по всій Російській імперії починають з’являтися лише наприкінці ХІХ століття. При тому, що життя поета обірвалося у 1837 році.
Поштовхом до такого всеосяжного монументального увіковічення став перший в імперії пам’ятник поету, встановлений у Москві у 1880 році. Це найвідоміший пам'ятник авторства Олександра Опекушина на Тверському бульварі. Навіть не сам пам’ятник, а історичний меморіальний виступ Федора Достоєвського з нагоди його відкриття (Достоевский Ф. М. Речь о Пушкине. Строки рукописи, исключенные из печатной редакции. 1880 г. // Достоевский. Статьи и материалы / под ред. А. С. Долинина. — Л., 1924. — Сб. 2. — С. 527-9.). Саме цей виступ окреслив контури майбутньої ідеології «русского мира», єдиної російської надкультури та культу Пушкіна як засновника і творця сучасної російської літературної мови. Про це також далі.
Саме тому ставлення до пам’ятників Пушкіну має бути особливо прискіпливим і критичним. Бо – ще раз – це не пам’ятники поету, це символи, якими імперія сповістила приєднані, захоплені, завойовані народи, нації та країни, що процес її творення завершений і що тепер усі вони навіки належать тільки їй.
Рухаємося далі.
На Півдні імперії перший пам'ятник поету встановлений у 1885 році у Кишиніві. Другий – в Одесі в 1888-му. Третій – в 1892 році в Тбілісі.До 100-річного ювілею з дня народження поета (1899) пам'ятники або погруддя з'явилися у багатьох інших населених пунктах Російської імперії, зокрема в містах України, в який той ніколи не був.
Характерною ознакою усіх цих пам’ятників (за винятком хіба що того, що в Москві) є якась їх, вибачте за слово, сурогатність та убогість. Дивіться самі.
Пам’ятник у Кишиневі (Молдова)
На фінансування пам’ятника Міська Дума Кишинева асигнувала 1000 руб. В 1880 були роздані підписні листи для залучення коштів містян. По них було зібрано «аж» 200 рублів. Погруддя для пам’ятника планували замовити в академіка Опекушина (автор пам’ятника в Москві). Той об’явив, що голова розміром з «московську» коштуватиме 2000 руб.; менша – лише 1000. Замовлення було зроблено на погруддя в 1000 руб. Пам’ятник встановили на боковій алеї парку, але згодом (вже за радянських часів) перенесли в центр. Виглядає він, на мою думку, досить дивно. На класичній високій колоні іонічного ордера, як на полиці, встановлена голова поета, яка з цікавістю дивиться кудись вниз (таке її початкове положення у московському прототипі пам’ятника поетові у повний зріст). На відміну від московського, який, не посперечаєшся, виглядає велично й державно, цей якось… не так. (Джерело https://oldchisinau.com/zdaniya-i-pamyatniki/pamyatniki-kishinyova/pamyatnik-a-s-pushkinu/).
Пам’ятник в Тбілісі (Грузія)
Цікава історія пам’ятника Пушкіну в Тбілісі (Грузія). Пам’ятник також у вигляді погруддя поета було відкрито у Тбілісі 1892 року – до "видатної дати": 55-річниці від дня його смерті. Неподалік того місця, де він зупинявся у свій перший приїзд. Ініціатором встановлення пам'ятника виступив, уявіть собі, тифліський поліцеймейстер Россінський.Виливок із бронзи було виконано на заводі Верфеля в Петербурзі. П'єдестал із каменю виготовлений у тифліській майстерні Вінченцо Піладжі.
Як і в Кишиневі, на встановлення бюста було організовано збирання коштів. Скільки обійшлося виготовлення та встановлення погруддя, з’ясувати не вдалося, але достеменно відомо, скільки було витрачено коштів на, як це назвав мер Тбілісі, реабілітацію Пушкінського скверу разом із пам’ятником в центрі столиці вже в наші часи (2022 рік). В перерахунку з національної валюти близько 500 тисяч доларів. Реставрація пам’ятника, зокрема, полягала у фарбуванні олійною фарбою бежевого кольору постаменту. Було змінено напис з ініціалами поета, а поруч із написом російською з'явилася і грузинською. При цьому, вочевидь, з метою економії місця було обрано шрифти різного розміру (джерело https://sovanews.tv/2022/12/24/restavrirovat-snesti-pokrasit-chto-delat-s-pamyatnikom-pushkinu-v-tbilisi/).
Як слідство, за цей «шедевр» реставрації останні були звинувачені в «невежестве и равнодушии». А після критики на адресу мерії та реставраторів за чотири дні з пам'ятника зникли всі написи, робітники видалили з постаменту фарбу та повернули монументу первісний вигляд. А ще через два дні на постаменті з'явився старий напис. Звісно, що ці дивні події викликали питання: а чому взагалі в центрі столиці Грузії стоїть пам’ятник саме російському поету? Варто зазначити, що дозвіл на встановлення пам'ятника власному генію великому Руставелі (ХІІ–ХІІІ століть) було отримано лише в 1942 році.
Ще більш невірогідна історія – історія пам’ятника Пушкіна в Житомирі.
Пам’ятник в Житомирі (Україна)
За рік до 100-річного ювілею від дня народження Олександра Пушкіна у Дворянському зібранні міста Житомира виникла думка закарбувати пам'ять про великого поета в скульптурі (зазначу, що в Житомирі Пушкін ніколи не був). Згодом керівництво міста і губернії дало згоду на проєкт, але за умови, що фінансувати його будуть меценати. Меценати зібрали шістсот рублів. А pавдяки тому, що скульптор Олішкевич безкоштовно виліпив модель скульптури і подарував полірований граніт для постаменту, а саму скульптуру було відлито у бронзі на місцевому чавуноливарному заводі, після відливки бронзового бюста гроші ще й залишилися. На них вихованці місцевого сирітського притулку спорудили для пам’ятника огорожу.Житомирська дума для встановлення виділила місце біля витоку Бульварної вулиці. Постамент виробу прикрасив напис бронзовими літерами, який свідчив, що це пам’ятник не зовсім народний: «Дворянину Пушкину отъ дворянъ Волынской губерніи».
Урочисте відкриття пам'ятника відбулося 26 травня 1899 року. До речі, це був перший пам'ятник в Житомирі.
20 років монумент прикрашав місто, аж доки у революційному 1919 році більшовицький ватажок Василь Боженко перед смертю не побажав, щоб його поховали біля Пушкіна. Прохання виконали. Але як?
Для влаштування урочистих похорон більшовики «експропріювали» розкішну труну з родинного склепу Шодуарів в якій був похований житомирський меценат барон Іван де Шодуар. Наступного дня в місто увійшли війська Січових Стрільців. Дізнавшись про таке варварство, вони розкопали щойно засипану могилу під пам'ятником, реквізували у революційного ватажка труну і повернули її у склеп на Лютеранському кладовищі.
Наступні пригоди пам'ятника мали місце під час німецької окупації у Другу світову війну. На місце «великого російського» окупанти вирішили встановити погруддя власного фюрера. А бронзовий бюст поета хазяйнуваті німці вирішили відправити на переплавку до Німеччини. Щоб не віддати на поругання бюст любимого поета, того ж 1941-го року місцеві мешканці викрали і сховали його у приміщенні міськкомунгоспу. А за два тижні після установки зникло скульптурне зображення фашистського лідера.
У 1946-му погруддя Пушкіна повернули на п'єдестал.
А в 1979-му під час реконструкції Старого бульвару пам'ятник отримав новий п'єдестал з лабрадориту і текст на постаменті: «А. С. Пушкин» (фронтальний бік), «1799 – 1837» (тильний бік).
11 листопада 2022 року через війну з Московією і кампанію по деколонізації комунальниками міста погруддя Пушкіна вкотре було демонтоване (Джерело: Вікіпедія).
Ну от, тепер, напевно, дійшла черга до пам'ятника Пушкіну в Одесі.
Але перед тим, як рухатися далі, здивую вас от якою статистикою (принаймні, я був нею здивований): всього в Україні було встановлено більше за 100 пам'ятників Пушкіну. Видання Texty.org.ua у рамках висвітлення процесу деколонізації культурного простору України та демонтажу радянських і російських пам’яток склало інтерактивну мапу пам’яток Пушкіну (не тільки пам’ятників).
Символічно, що в багатьох містах і містечках пам’ятники Пушкіну взагалі були першими із встановлених. Немов в цих населених пунктах не було власних гідних увіковічень особистостей. З іншого боку, якщо так вшановувалася література чи поезія, як такі, то чому саме Пушкін? Це риторичне питання.
Але ж повернемося до Одеси.
Пам’ятник в Пушкіну в Одесі
Нагадаю, це третій пам'ятник, побудований в Одесі за перші 100 років її існування. Він розташований на Приморському бульварі в тій його частині, яка примикає до будинку Одеської міської ради (за часів спорудження пам'ятника у цьому будинку містилася міська біржа). Вербально пам'ятник можна описати так: він являє собою бюст, поміщений на не надто високий квадратний гранітний п'єдестал. Під бюстом – символи, пов’язані з перебуванням Пушкіна в Одесі: ліра, перо, п’ятикутна зірка з променем, чомусь зверненим вниз. До речі, спочатку зірка була з кришталю і навіть передбачалося відсвітлювати її електрикою (такий собі нічник), але ця ідея не була здійснена.
У нижній частині п'єдесталу з чотирьох його кутів з ротів дивовижних риб, що нагадують дельфінів, витікають струмені води і падають у досить великі чавунні вази по кутах п'єдесталу. Колись струмені «били», але їх довелося дещо приборкати, бо витрати води були значні, та й до пам’ятника у вітряну погоду підійти було неможливо. Вже звідти вода потрапляє в квадратний гранітний басейн, в центрі якого і знаходиться пам’ятник.
Погруддя поета повернуто спиною до будівлі колишньої міської Думи (зараз міська Рада). Дивиться поет "в нікуди" вздовж алеї Приморського бульвару. Мені вбачається в цьому деякий символізм. А ось опис пам’ятника з Ілюстрованого путівника по Одесі за 1900 рік. (Одесса, иллюстрированный путеводитель, 1900... )
Зізнатися, дещо дивує несподіваний висновок, зроблений під описом: в цілому пам’ятник виконаний далеко не вдало. І все ж не можна не визнати, що він оригінальний і відрізняється в кращий бік від колег в інших містах колишньої імперії. Не менш цікаві деталі з опису пам’ятника містяться в Ілюстрованому путівнику по Одесі Григорія Москвича від 1903 року. (Москвич Григорий. Иллюстрированный практический путеводитель по Одессе.)
Звертає увагу наступне:
По-перше, це те, що грошей на пам’ятник було зібрано вкрай мало, тому проєкт довелося суттєво змінити.
По-друге, через непропорційність частин пам’ятника, він залишає несприятливе враження. Якщо простими словами, – то поганий вийшов пам’ятник. Про плани спорудження пам'ятника Олександру Пушкіну було заявлено влітку 1880 року, під час заходів, присвячених дню народження поета (погодьтеся, 80-річчя – чудова нагода для увіковічення). Напередодні дня народження поета на засіданні в Одеському університеті, зібраному на прохання одеського міського голови Григорія Маразлі, прозвучала ініціатива увічнити пам'ять Пушкіна в Одесі. Про яку саме пам'ять поговоримо пізніше.
25 червня 1880-го міська Дума ухвалила відвести місце на Миколаївському бульварі проти будинку Біржі для спорудження фонтану з бюстом за приватною підпискою. Цією ж постановою Слов'янському товариству було виділено 300 рублів з міських сум на премію за найкращий проєкт пам'ятника. Тоді ж Італійську вулицю Одеси перейменували в Пушкінську (попередню назву повернуто 2024 року).
Наприкінці 1880-го було утворено Комісію зі спорудження пам'ятника, до складу якої увійшли представники Міської управи, університету, Слов'янського товариства, Товариства витончених мистецтв. Комісія почала працювати 29 травня 1881 року. В газетах опублікували звернення до одеситів з проханням жертвувати кошти на спорудження пам'ятника й оприлюднені умови конкурсу на найкращий пам'ятник. За умовами конкурсу загальний кошторис визначався у 5000 рублів, передбачалися дві премії за найкращі проєкти відповідно 300 та 100 рублів; термін подання проектів – до 31 грудня 1881.
До призначеного терміну було подано чотири роботи, але всі вони були відхилені Комісією та експертною радою. Конкурс продовжили до 1 травня 1882 року. До цієї дати надійшло вже п'ять пропозицій. З них таки були обрані переможці: перша премія присуджена проєкту архітектора Хрисанфа Васильєва; друга – З. І. Жуковського.
Після остаточного затвердження проєкту пам'ятника та вивчення стану ґрунту в місці побудови загальний кошторис робіт склав вже 6520 рублів.
І все б нічого, але збір коштів йшов дуже повільно. Одесити чи-то через меркантильність, чи-то нелюбов до поезії, не поспішали жертвувати гроші на пам'ятник. За чотири роки Комісія так і не спромоглася зібрати потрібну суму. Тому у березні 1886 вона звернулася з проханням до міського керівництва спорудити пам'ятник за рахунок коштів міста вже не до ювілею з дня народження, а хоча б до 50-річчя кончини поета, тобто до 29 січня 1887 року.
В цьому проханні було відмовлено, бо Дума не хотіла міняти початкову ідею спорудження пам'ятника: якщо це любимий поет, то нехай пам’ятник йому будується за спільний кошт, тобто по всенародній підписці, на що свого часу було дано Найвищий дозвіл.
За три дні до визначеної дати, 26 січня 1887 року, усвідомлюючи, що проєкт знаходиться під загрозою, Комісія звернулася до правління Слов'янського благодійного товариства з пропозицією взяти справу по збору коштів на пам'ятник на себе та виготовити нові підписні листи.
Так чи інакше, 2 лютого 1887 року таки відбулася урочиста закладка пам'ятника за участю керівництва міста, представників муніципалітету та численної публіки. Зі звіту Комісії: свято закладки дало блискучі результати… До цього дня було зібрано 600 р., І крім того воно порушило великий інтерес серед громадян. До голови Товариства почали надходити заяви про пожертвування.
І лише 16 квітня 1889 року о 12:00 відбулося урочисте відкриття пам'ятника.
До речі, в ілюстрованому путівнику "Одесса и ея окрестности" за 1892 рік В. Коханський зазначає, що "Власно кажучи, це не пам’ятник в тому строгому сенсі, в якому прийнято розуміти подібного роду монументи; це бюст поета з фонтаном (переклад авт.)" (Коханский В. Одесса и ея окрестности...).
А може це фонтан з приуроченим бюстом поета? Хто зна…
Підсумуємо.На цьому етапі дослідження можна зробити два якщо не висновки, то спостереження: 1) Чомусь наприкінці ХІХ століття чи-то з нагоди роковини зі дня смерті, чи-то 100-чя зі дня народження по всій імперії почалося їхньою мовою «поветріє» з увічнення пам'яті поета шляхом встановлення на його честь пам’ятників. Дивує, що ініціатива ця виникає нібито спонтанно але майже одномоментно: в Одеському університеті з подачі міського голови, в Тіфлісі, Грузія, – поліцмейстера, в Житомирі – Дворянського зібрання, в Кишиневі – викладачів Кишинівської чоловічої гімназії та місцевої громадськості. 2) Кошти на «всенародний» пам’ятник ніхто ніде витрачати не волів.
Хіба це не дивно? Ні, не дивно! Але про це пізніше.
Пушкін в Одесі
Облишимо той факт, що задум відзначити поета в Одесі припадає на 80-ту роковину його народження, а реалізація – на 50-ту з дня смерті. І запитаємо себе: а може пам’ятник все ж було поставлено щиро?Начебто і напис на ньому про це свідчить: "А.С. Пушкину граждане Одессы". Бо, на відміну від Житомира й інших міст, де поет ніколи не бував, і Тбілісі, де він був проїздом, Пушкін в Одесі перебував більше року. Працював у канцелярії генерал-губернатора, займався поетичною творчістю. Так, може, поет дійсно залишив в Одесі настільки непересічний слід, що його постать варта увіковічення?
Ні, не залишив! Так чому ж?..
Кому пам’ятник?
Уявіть собі подорожуючого, який на початку ХХ століття прибув до Одеси. Прогулюючись центром міста, якому ледь виповнилося 100 років, він з цікавістю роздивляється Велетенські сходи, що ведуть з розкішного Приморського бульвару в бік порту, пам’ятник дюку Рішельє, що височіє над ними, можливо, фунікулер біля сходів, що вже працює, оперний театр, пам’ятник засновникам містам на Єкатерининський площі, бронзову фігуру князя Воронцова біля головного православного собору міста, помпезну Олександрівську колону на горбі біля однойменного розкішного парку (в майбутньому парк Шевченко) і ще багато чого, що говорить, що він знаходиться в сучасному європейському місті.І от він потрапляє на Думську площу, на якій його увагу привертає оригінальний фонтан з чиїмось дещо дивним бронзовим бюстом на постаменті всередині. «А.С. Пушкину граждане Одессы» читає він на табличці під погруддям.
– Он воно як, – міркує мандрівник, – то це пам’ятник великому російському поету! Від громадян Одеси. Цікаво, цікаво…
І він починає цікавитися. Дізнавшись, як саме одесити збирали гроші на пам’ятник, подорожуючий переконує себе, що нічого дивного в цьому немає: мовляв, портове місто, в якому пересічних мешканців турбує не поезія, а бариші. Що з них візьмеш? Інша справа – еліта міста. Це, напевно, вона віддячила поетові за дотичність до перебування світоча російської літератури в Одесі. Як шляхетно… Варте з цього дізнатися більше.
І про що ж цей наполегливий дослідник дізнається?
- До Одеси 24-літній поет перебуває в Кишиневі. І не в якості шановного гостя, а у вигнанні під началом генерала Інзова за неприйнятні дописи проти монархії.
- В Одесу вигнанця переводять за його проханням та клопотанням друзів і зараховують на службу в канцелярію генерал-губернатора краю графа Воронцова колезьким секретарем (дрібний чиновник 10 з 14 рангу).
Чи відзначився він на державній службі? Однозначно ні. Про це свідчать спогади людей, які були поряд з ним у ці часи. Наведу найбільш яскравий хрестоматійний випадок пов'язаний із сараною.
Так вже сталося, що значні степові райони, що були під впорядкуванням графа Воронцова, щорічно потерпали від нападу сарани. Зазвичай для дослідження проблеми в "поля" відряджалася експедиція з чиновників різного рангу. Так було й 1924 року. Цього разу в експедицію разом з кількома військовими й цивільними чиновниками (від полковника до губернського секретаря) був призначений і Пушкін. Ще раз: це була щорічна рутинна подія. Але Олександр Сергійович розцінив її як особистий випад проти нього. Як образу та помсту.
Значно пізніше кн. Я. П. Вяземський згадував:"Глубоко оскорблен был Пушкин предложением принять участие в экспедиции против саранчи. В этом предложении новороссийского генерал-губернатора он увидал злейшую иронию над поэтом-сатириком, принижение честолюбивого дворянина и, вероятно, паче всего одурачение ловеласа, подготовившего свое торжество. Расстройство любовных планов Пушкина долго отзывалось черчением на черновых бумагах женского изящного римского профиля в элегантном классическом головном уборе (мова йде про дружину М. Воронцова Єлизавету, авт.).
А от що пише сам Пушкін про свої спроможності на ниві чиновництва керівникові канцелярії Воронцова О.І. Казначеєву:"Будучи совершенно чужд ходу деловых бумаг, не знаю, вправе ли отозваться на предписание его сиятельства. Приемлю смелость объясниться откровенно на щет моего положения. Семь лет я службою не занимался, не писал ни одной бумаги, не был в сношении ни с одним начальником… Стихотворство — мое ремесло, доставляющее мне пропитание и домашнюю независимость. Думаю, что граф Воронцов не захочет лишить меня ни того, ни другого. Мне скажут, что я, получая семьсот рублей, обязан служить… Я принимаю эти семьсот рублей не так, как жалование чиновника, но как паек ссылочного невольника. Я готов от них отказаться, если не могу быть властен в моем времени и занятиях. Если бы я хотел служить, то никогда бы не выбрал себе другого начальника, кроме его сиятельства, но чувствуя свою совершенную неспособность, я уже отказался от всех выгод службы (25 травня 1824 р. Чорновик).Тобто людину у вигнанні переводять в сучасне європейське місто, працевлаштовують на державну службу (при тому, що він сам підкреслює свою неспроможність до чиновницької праці) і надають оклад відповідно до рангу й посади. Замість хоч якої вдячності він розглядає службові обов’язки як особистий випад проти нього, а 700 рублів окладу – як «паек ссылочного невольника». Варто нагадати, що в Одесу Пушкін прибув не в творчу відпустку.
Тим не менш, у відрядження він відбув. Як згадує приятель Пушкіна Ф. Вігель, по поверненню днів за 10 він подає донесення щодо виконання дорученого та під диктовку приятеля О. Раєвського пише Воронцову французькою листа, в якому зазначає, що він не зробив нічого такого осудливого, за що міг бути засуджений на каторжні роботи (тобто звичайне рядове відрядження він сприймає саме так, вид. авт.). І після того, що з ним зробили, він має право, як простий чиновник, просити про звільнення зі служби.
Як ставиться до претензій молодого поета його начальник граф Воронцов, який знає, що той «увивається» навколо його дружини?
14 липня 1824 року з Одеси Пушкін пише листа О.І. Тургенєву, в якому зазначається, що граф бачить в ньому лише колезького секретаря, у той час як сам поет думає про себе дещо інше.
В цьому зізнанні Олександр дещо лукавить. Граф Воронцов, як людина освічена й досвідчена (за спиною навчання у Лондоні, вдала військова кар’єра, чималі досягнення на державній службі. На відміну від багатьох чиновників високого рангу, Михайло Семенович мав власні судження по багатьох питаннях державного будівництва і дозволяв собі ці судження висловлювати, за що часто піддавався критиці й підпадав у немилість), як то кажуть, "бачив наскрізь" молодого поета. От що він писав міністру закордонних справ графу К.В. Нессельроде, мотивуючи необхідність прибрати Пушкіна з Одеси."Я не могу пожаловаться на Пушкина за что-либо, напротив, казалось, он стал гораздо сдержаннее и умереннее, прежнего, но собственный интерес молодого человека, не лишенного дарований, у которого недостатки происходят скорее от ума, нежели от сердца, заставляет меня желать его удаления из Одессы. Главный недостаток Пушкина – честолюбие. Он прожил здесь сезон морских купаний, и имеет уже множество льстецов, хвалящих его произведения; это поддерживает в нем вредное заблуждение и кружит его голову тем, что он замечательный писатель, в то время, как он только слабый подражатель писателя, в пользу которого можно сказать очень мало, – лорда Байрона. Это обстоятельство отдаляет его от основательного изучения великих классических поэтов, которые имели бы хорошее влияние на его талант, – в чем ему нельзя отказать, и сделали бы из него со временем замечательного писателя.
Удаление его отсюда будет лучшая услуга для него. Я не думаю, что служба при генерале Инзове поведет к чему-нибудь, потому что, хотя он и не будет в Одессе, но Кишинев так близок отсюда, что ничего не помешает его почитателям поехать туда; да и, наконец, в самом Кишиневе он найдет в молодых боярах и молодых греках скверное общество.
По всем этим причинам я прошу ваше сиятельство довести об этом деле до сведения государя и испросить его решения по оному. Ежели Пушкин будет жить в другой губернии, он найдет более поощрителей к занятиям и избежит здешнего опасного общества. Повторяю, граф, что я прошу этого только ради него самого; надеюсь, моя просьба не будет истолкована ему во вред, и вполне убежден, что только согласившись со мною, ему можно будет дать более средств обработать его рождающийся талант, удалив его в то же время от того, что ему так вредно, от, лести и столкновения с заблуждениями и опасными идеями. 26 марта 1824 г., из Одессы. Рус. Стар., 1879. - Якби тільки небажання працювати. У молодого поета була інша чи-то вада, чи-то навпаки, чеснота, пов’язана з його молодістю та пилкою натурою: він швидко, часто й глибоко закохувався. У т.ч. в заміжніх дам. За рік перебування в Одесі він одночасно був закоханий у молоду дружину негоціанта Різнича, доньку відомого одеського археолога Бларамберга, а також в жінку, яка зі слів Анненкова, перевищувала усіх інших у владі, яка управляла думками та існуванням поета.
Звісно, мова йде про дружину графа Воронцова Єлизавету. Не буду детально зупинятися на цих епізодах перебування Пушкіна в Одесі, – про них багато чого написано. Зауважу лише, що навряд чи вони поліпшували ставлення до нього відвідувачів і самого господаря маєтку на Приморському бульварі.
Щоб завершити опис перебування Пушкіна в Одесі наведу допис Олександра Булгакова (дипломат, сенатор; в історію літератури увійшов як видатний мемуарист та блискучий епістолярний автор) братові Костянтину від 21 липня 1824.
"О Пушкине, несмотря на прекрасные его стихотворения, никто не пожалеет. Кажется, Воронцов и добр, и снисходителен, а и с ним не ужился этот повеса (вид. авт.). Будет, живучи в деревне, вспоминать Одессу, да нельзя уж будет пособить. Вас. Львович (Пушкин) уверяет, что это убьет его отца. (21 июля 1824 г., из Москвы. Рус. Арх 1901. II.)
Підсумуємо.
Отже виходить, що і верхівка одеського суспільства була зовсім не в захваті від перебування тут поета. Тому очевидно, що й увіковічувати його за неповні 13 місяців перебування в Одесі ніхто не збирався. Підтвердженням тому є той факт, що через 12 років після зазначених подій – я про загибель поета в 1837 році – на 50-річчя із дня народження поета нікому і на думку не спало, що він заслуговує на пам’ятник.
– Ну що ж, – міркує згаданий нами мандрівник, – може, це пам’ятник не персоні, як такій, а в цілому поезії, видатним представником якої був Олександр Сергійович?
– Звісно, – погоджується скептик всередині допитливого мандрівника, – але чому десь поряд бракує пам’ятників іншим великим поетам? Більш відомим… Тим-таки Данте, Гете, Байрону, Війону, Шекспіру? Це тим більш було б притаманне Одесі як мультікультурному й багатомовному місту. Але ж ні, їх немає. Щось мені підказує, що справа не в поезії. І не в поетові, як такому.
Як, до речі, називають цей пам’ятник? А, "великому русскому поэту".
Он воно що… Так, можливо, тому що він «великий» і «русский», а не якийсь там повітового масштабу? Ну, звісно. Це ж саме він ще при житті пам’ятник собі «воздвиг нерукотворный». Інші не спромоглися, а Олександр Сергійович – навпаки. Бо великий. Чого ж дивуватися…
А скажи мені, друже, коли стало "відомо", що Пушкін – великий поет? Сам він в цьому був певен з самого початку свого віршетворення. Це зрозуміло. А от на офіційному рівні?.. Здається, лише років десь через 40-50 після його загибелі, бо інакше пам’ятник (хоча б один хоча б десь) побудували значно раніше. Чи не дивно?..
Слухай, а може, його призначили великим?
Хоча «великих» і без того багато. Так, може, тому що він "російський"?
© Сергій Іванченко, 2018-2026
Остання редакція: 02.06.2026
Автор не проти використання матеріалів сайту. Прохання: при цитуванні залишайте прямі індексовані посилання на контент.
Перші пам’ятники Одеси
Допомога проекту
ЛІТЕРАТУРА