Пам’ятник герцогу Рішельє

Перший пам’ятник в Одесі

Колись в далекому 1816 році (патент отримано у 1817 році) шотландський фізик і винахідник сер Девід Брюстер створив дивовижну штуковину під назвою калейдоскоп.

Спочатку той задумувався як науковий прилад для вивчення відбиття світла, але дуже швидко став популярною іграшкою й оптичним атракціоном. В чому, як то кажуть, «фішка»? А в тому, що завдяки трьом або чотирьом дзеркальцям різноманітний кольоровий непотріб на кшталт кольорових скелець, намистин чи блискіток, зібраних у напівпрозорій ємності в передній частині картонної трубки, формує дивовижні кольорові візерунки. І з кожним поворотом трубки ошелешений споглядач бачить новий і новий візерунок, який ніколи не повторюється.
Яке відношення має калейдоскоп до перших пам’ятників Одеси? Майже ніякого. Окрім того, що сприйняття кожного з них (пам’ятників) залежить від положення тієї умовної трубки, через яку ми на них дивимось.
Що в такому разі виступає в якості кольорового наповнювача? Це просто: об’єктивні факти щодо персони, якій цей пам’ятник встановлений.
Нагадаю, історичний факт (слово «факт» походить від латинського «зроблене»; «те, що відбулося») – реальна, невигадана історична подія, що відбулася в певний час і в певному місці.
А як щодо положення трубки? В нашому випадку положення – це центр координат того історичного виміру, в якому відбувається оцінка діяльності відповідної історичної постаті. Обрання центру виміру і, відповідно, ракурсу, що з нього відкривається, як раз і відповідає повороту трубки калейдоскопу, внаслідок якого повністю змінюється візерунок. При тому, що набір кольорових скелець залишається тим самим.
От так і з пам’ятниками. Залежно від того, з якого історичного ракурсу на них подивимось, – те й побачимо. Може героя, а може ворога. Може віддану справі чудову людину, а може головного колонізатора чужих земель. Все залежить від точки зору…

А тепер повернемось до першого пам’ятника, збудованого в Одесі. Пам’ятника Арману-Эммануилу София Сентиман де Віньєро, дю Плесси, графу де Шинону, герцогу д’Эгийону герцогу де Фронсаку, пятому герцогу де Рішелье.

Що відомо про пам’ятник?
Якщо коротко, то наступне.
Пам’ятник збудований в 1828 році на Приморському бульварі.

Він являє собою бронзову статую Рішельє в римській тозі з сувоєм у руці, що дивиться в бік порту. По боках п’єдесталу три бронзових горельєфа, що символізують ключові аспекти розвитку Одеси: землеробство, торгівлю та правосуддя.
Скульптор – Іван Петрович Мартос, ректор Імператорської академії мистецтв.
Архітектор – Авраам Іванович Мельников, академік Петербурзької академії мистецтв.
У пам'ятник вкладено медаль, виготовлену на честь Дюка де Рішельє французьким скульптором Жаном-Огюстеном Дьєдонне.
В центрі медалі профільне зображення герцога Рішельє у мундирі першого міністра Франції з орденськими зірками та хрестами.
Медаль зроблена на гроші абата Ніколя, першого директора Рішельєвського ліцею в Одесі.
Пам'ятник Рішельє доставлений в Одесу із Санкт-Петербурга.
Основа пам'ятника виготовлена з бузького граніту (м. Вознесенськ), який подарував місту муляр на прізвище Скаротинський. Роботу з виготовлення п’єдесталу виконав Петро Дженаріо.
Започаткований пам'ятник за ініціативою одеситів; орієнтовна вартість – 11 тис. рублів сріблом.
Напис на памятнику: "Герцогу Еммануилу де Ришелье, управлявшему с 1803 г. по 1814 г Новороссийским краем и положившему основание благосостоянию Одессы, благодарные к незабвенным его трудам жители всех сословий".
Якщо придивитися, на табличці видно багато подряпин, зроблених для власного увіковічення далекими дикуватими нащадками імперії, якій служив доблесний герцог.
В Кримську війну 1854 року п'єдестал пам'ятника був пошкоджений під час обстрілу Одеси англо-французькою ескадрою. На пам'ять про цю подію по закінченню війни на місці пошкодження була вмонтована чавунна вставка з гарматним ядром.

Тепер щодо самого історичного персонажу. Що відомо (звісно, з прив’язкою до періоду його перебування в Одесі) про нього?

Герцог Рішельє

Військова кар’єра

Хоча історична постать герцога часів його служіння російській імперії майже не асоціюється з військовою справою, а скоріш з його визначенням як «Умный, высоко-образованный, деликатно-вежливый какъ французъ, честный какъ Периклъ... » (Бернштейн, с. 28) насправді це не зовсім так. За відносно короткий термін на службі Російській імперії герцог зробив чималу військову кар’єру.
Розпочалась вона 1789 року, коли юний Рішельє разом з Луї Олександром Андро де Ланжероном (в майбутньому його наступник на посаді градоначальника Одеси) вирішують взяти участь у російсько-турецькій війні (1787-1792), що і роблять під началом князя Григорія Потьомкіна.
В 1790 відважний герцог бере участь у штурмі Ізмаїла, де був поранений. По закінченню компанії нагороджений орденом Георгія IV класу та золотою шпагою (Скальковський, 30-лет, с. 116).
З 1794 Рішельє перебуває в Петербурзі на службі в Орденському кірасірському полку в чині полковника.
З 1796 по 1803 – він в світі (в сенсі в оточенні) майбутнього імператора Осександра Павловича.
Основна кар’єра Рішельє починається після сходження на престол Олександра I, з яким у нього справжні дружні стосунки. Той, під час листування з Наполеоном Бонапартом, допомагає Арману повернути майно, націоналізоване революцією. Після відповідних переговорів і запевненні у безпеці в лютому 1802 року Рішельє повертається у Париж.
Вже у Франції Наполеон-Бонапарт зажадав від герцога побачити його в рядах Французької армії, на що отримав відмову, бо Рішельє залишається вірним до скинутої династії Бурбонів. Тоді ж він повертається в Петербург (Скальковський, 30-лет, с. 117).
27 січня 1803 року імператор призначає Армана Емманюеля градоначальником нещодавно заснованої Одеси, де він і оселився. Тоді ж його підвищують у ранзі до генерал-лейтенанта та нагороджують орденом Святого Володимира II-го ступеня.
13 березня 1805 Рішельє призначений губернатором Новоросійського краю.
В листопаді 1806 відбувається захоплення російськими військами Бесарабії та Валахії. Особисто Рішельє в якості пограничного генерал-губернатора та командира однієї з дивізій форсує р. Дністер і блокадою змушує капітулювати м. Акерман (сучасний Білгород-Дністровський). Захоплює Кілію і вирушає на Ізмаїл, звідки, через хворобу має повернутися до Одеси.
1807. Рішельє усміряє горців на Кавказі, завойовує Турецьку фортецю Анапу (Скальковский, 30-лет, с. 158). Командує 13 піхотною дивізією, що міститься в Криму (Там же, с. 221).
16 травня 1812. Між Росією та Портою Оттоманською в Бухаресті підписаний трактат про мир та дружбу за яким Бесарабія приєднана до Російської імперії (Там же, с. 181).

Державна служба

8 жовтня 1802 року виданий указ, за яким Новоросійську губернію було поділено на три: Катеринославську, Миколаївську та Таврійську. Тоді ж було вирішено, що «некоторые города Новоросійскаго края, а именно: Одесса, Феодосія, Херсонъ и Таганрогъ поручены будут въ особое попеченіе лицъ, избранныхъ самымъ Монархомъ, для вящшаго поощренія торговли и благоустройства этихъ городовъ» (Скальковський, 30 лет, с. 115). 27 січня 1803 імператор «поручил» Одесу Рішельє в якості градоначальника.
Вступаючи на посаду герцог отримує від монарха наступні настанови:

1. Щоб усі елементи управління в місті (військові, таможня, карантин, порт, поліція та міське судочинство) залежали безпосередньо від однієї особи (тобто від градоначальника).
2. Для забезпечення міжнародних правових норм для іноземних торговців заснувати в Одесі Комерційний Суд.
3. Всіма заохоченнями та пільгами запрошувати іноземців для поселення, особливо людей корисних: художників, майстрових, торговців, матросів та інших.
4. Заснувати Карантин, який мав би бути могутнім бар’єром проти внесення чумної зарази в Імперію (в 1812 через порт Одесb все ж почалась епідемія чуми).
5. Забезпечити благоустрій міста, прикрасити його будівлями, примножити вигоди проживання, покращення порту та інше.

13 березня 1805 Рішельє призначений губернатором Новоросійського краю (Херсонський військовий губернатор, Начальник Катеринославської та Таврійської губерній, а також Кримських військ (Скальковський, 30-лет, с. 149).
В якості Новоросійського генерал-губернатора під час війни з Османською імперією він серед іншого забезпечує війська провіантом та різними припасами.
В березні 1807 року наказує відселити з південного узбережжя Кримського півострова кримських татар, оскільки побоювався повстання та висадки османського десанту. При цьому Рішельє не допустив прийняття плану адмірала Івана Траверсе щодо остаточної депортації кримських татар з півострова та заселення його молдованами, болгарами та відставними російськими солдатами. Більш того, в травні 1806 Рішельє скасовує свій наказ і дозволяє кримським татарам повернутися до своїх помешкань. Також він не дозволяє виселити ногайських татар з Приазов'я у внутрішні губернії Росії (був такий намір).
Далі (без зайвої деталізації) в хронологічному порядку наведу результати його діяльності в якості градоначальника Одеси.

Діяльність Рішельє на посаді градоначальника Одеси (1803–1814)

1803

• Рішельє офіційно призначений градоначальником Одеси.
• Початок розробки генерального плану міста.
• Проведення аудиту стану порту, фінансів та інфраструктури.
• Розбудова портового Карантину.
• За його ініціативою знижено мито для порту та підвищені відрахування на будівництво гавані та порту з 1/10 частини від надходжень митниці до 1/5.
• Активна колонізація краю, тобто переселення іноземних поселенців.

1804

• Старт масштабних робіт із дренажу балок та осушення заболочених районів.
• Початок брукування центральних вулиць.
• Запуск програми пільг іноземним купцям та колоністам.

1805

• 13 березня Рішельє призначений губернатором Новоросійського краю (Херсонський військовий губернатор, Начальник Катеринославської та Таврійської губерній, а також Кримських військ, (Скальковский, 30-летие, с. 149).
• Залившись в Одесі Рішельє перетворює місто на центр управління Новоросійським краєм, тобто його столицю.
• Початок будівництва нових портових складів.
• Рішельє домігся зниження податків для торгівців зерном – Одеса починає зростати як зерновий порт.

1806

• Спроба створити систему водопостачання з району Фонтанів.
• Формування міської карантинної служби (особливо актуально через чуму на Балканах).

1807

• Прискорення будівництва гавані після російсько-турецької війни.
• Заснування перших лікарняних установ з європейськими нормами гігієни.

1808

• Активна забудова центру за регулярним планом. Завершення будівництва міського театру. Заснування майбутнього «Дюковського» саду в Водяній Балці.
• Ріст населення через політику прийняття переселенців.
• Розвиток в краї вівчарства, як елемента державної політики.
• Заснування в Одесі Комерційного Суду.
• Початок перетворення Приморського бульвару на міський променад.

1809

• Розвиток торгівлі: Одеса входить у трійку головних зернових портів імперії.
• Заснування системи муніципальних служб (пожежна, санітарна).

1810

• Значне збільшення портових потужностей – нові причали й склади.
• Розвиток міських шкіл, фінансування освіти через купецькі гільдії.

1811

• Завершення розширення гавані.
• Залучення італійських і французьких архітекторів для забудови центру.

1812

• Русько-турецька війна завершується – Одеса отримує новий імпульс торгівлі.
• Прискорення інфраструктурних робіт у місті.

1813

• Порт Одеси перетворюється на головний зерновий порт Чорного моря.
• Місто входить у стрімку фазу збагачення та зростання населення.

1814

• Від'їзд Рішельє до Франції після реставрації Бурбонів – він стає прем’єр-міністром Франції.
• Одеса на момент його від’їзду:
  - населення зросло у 4 рази.
  - порт – один з ключових у імперії і головний на Півдні.
  - місто має європейські стандарти управління.

А тепер повернемось до метафори з калейдоскопом. Як бачите, постать Рішелье настільки багатогранна, а результати його діяльності обширні та багатовимірні, що в якості кольорових скелець для калейдоскопу їх більш ніж достатньо, й вони самі по собі формують настільки складний візерунок, що немає потреби його мультиплікувати умовними дзеркалами.
А от визначитись, з яких кутів зору їх досліджувати сенс є.
Я бачу таких кутів, ракурсів або вимірів, принаймні чотири: загальноісторичний, імперський, суто український та одеський.

Діяльність Рішельє в загальноісторичному вимірі

З цього ракурсу діяльність прогресивного адміністратора з Франції, який керував Одесою дещо більше 11 років, виглядає вочевидь позитивною. Це були дивні часи в історії імперії, коли ключові посади в російській ієрархії на заново приєднаних землях віддавались іноземцям. Відносно Одеси згадайте де Рибаса, де Волана, де Рішельє, Ланжерона. Ось воно всесвітньо відоме місто з мільйонним населенням, Південна Пальміра, Перлина у моря, Південна столиця на чорноморському узбережжі України. Все це започатковано та розбудовано саме зусиллями цих видатних діячів, а особливо беззастережно відданого справі та імператору Олександру герцога Рішельє.
Завдяки заданому ними і безпосередньо герцогом імпульсу, їх зусиллям, розбудова міста була підхоплена і впроваджена в життя його славетними наступниками.
Наслідок – історичний центр Одеси включено до Основного списку об’єктів Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Як зазначають в Міській раді, до цього списку внесені вулиці, будівлі та інші об'єкти, які мають ознаки мультикультуралізму. Без зайвої сором’язливості це всесвітньо відомі порт, маяк, ансамбль Приморського бульвару, Театральна, Грецька та Соборна площі, вулиці Дерибасівська, Грецька, Ланжеронівська, Потьомкінські сходи, філармонія, оперний театр тощо. Ті ж такі пам’ятники самому Рішельє, Воронцову, Пушкіну – перші міські пам’ятники. Звісно, все це не було побудовано за часів герцога. Але якби не він – напевно цього не було б зовсім. Чи зробив шановний дюк все, що хотів і міг? Напевно, ні. Н. Лорер в своїх мемуарах наводить наступне висловлювання герцога: "Пусть правительство забудет про этот край на 25 лет и, я ручаюсь, он сделается цветущим краем, а Одесса перещеголяет Марсель в коммерческом отношении" (с. 542). Але й того, що він зробив, достатньо, щоб принаймні європейська цивілізація була йому вдячна.

Імперський вимір

Не будемо забувати, що на посаду одеського градоначальника та генерал-губернатора Новоросії герцог Рішельє був призначений російським монархом і одночасно його особистим другом Олександром І. Тому і діяв він виключно в інтересах імперії, сумлінно виконуючи завдання верховної влади щодо колонізації заново приєднаних земель. Додати сюди особисту порядність герцога, його відданість та почуття вдячності російському імператору – стає зрозуміло, як саме він бачив своє покликання на теренах північного Причорномор’я.
Добре, коли завдання, що ставило перед ним керівництво імперії, збігалось з інтересами мешканців його любимого міста та краю в цілому (не будемо забувати, що цими мешканцями були в своїй більшості ті ж таки колоністи з інших країн). А якщо ні?
Згадайте, Рішельє безпосередньо приймав участь в анексії Бессарабії та Валахії в листопаді 1806. Керував захопленням Акермана та Кілії. Усмиряв горців на Кавказі (1807). Тоді ж наказав відселити з південного узбережжя Кримського півострова кримських татар.
Чи хотів він це робити? Напевно ні, бо в травні того ж 1806 року Рішельє скасував цей наказ і дозволив татарам повернутись до свої помешкань. Але, як людина підпорядкована, робив.
Висновок. Не зважаючи на всю свою ліберальність та реформаторство Рішельє залишався монархістом, був на 110% відданий російському імператору і діяв виключно в імперському дискурсі. Чи успішно він діяв? Так, це не викликає сумнівів. Начебто сам Олександр I, який у травні 1818 відвідав Одесу та був вражений картиною цивілізованого міста, це підтвердив: "Мы были наслышаны об успехах нашего друга (Ришелье), но то, что предстало перед взором Нашим, повергает в неописуемы восторг. Пусть герцог там, в Париже, почувствует нашу искреннюю благодарность за труды свои" (цитата не має перевіреного першоджерела).
А 1 червня 1818 вийшов указ про нагородження Рішельє вищим орденом Російської Імперії - "Орденом Андрія Первозванного".
Олександр I жартома дякував французькій революції за те, що вона подарувала Росії герцога.

Український вимір

Майже всі досягнення герцога Рішельє, за які йому була вдячна Російська імперія, автоматично набувають від’ємного значення в українському вимірі. Хочу окремо зупинитися на питанні колонізації краю. Чомусь сучасні одеські «активісти» і історики нової генерації, які з ненавистю ставляться до всіх пам’ятників міста часів імперії та СРСР, про цей аспект діяльності герцога або не знають, або сором’язливо замовчують. А даремно, бо саме Еммануїл Осипович (як його називали в імперії) був найуспішнішим колонізатором Півдня України. Нагадаю, вступаючи на посаду Рішельє отримав від Олександра настанову, одним з пунктів якої було: «Всіма заохоченнями та пільгами запрошувати іноземців для поселення, особливо людей корисних…» (Скальковский, 30 лет, с. 128 в перекл авт.). Герцог на відмінно справився з цим завданням. Якщо переглянути дані переписів до і на кінець правління Рішельє (нагадаю, за цей час населення міста виросло з ~9000 до 35000), то з’ясується, що частка українців в місті зменшилась з 25% до 20%. І зменшилась не тільки кількісно, але й якісно. Бо українці залишались переважно в окрузі Одеси (Чубаївка, Пересип, Молдованка, Татарка, слободи району Хаджибею), в той час як в самому місті їхня частка падала через шалений наплив іноземного капіталу і населення.
Майже не було українців і у міській адміністрації, бізнес-еліті чи в «французькому центрі».
Там домінували ті ж таки:

• греки,
• євреї,
• росіяни-чиновники,
• французи, італійці, поляки.

Українці ж були, якщо можна так висловитись, передмісько-робітничим шаром, який характеризувала низька освіта та фізична праця. Усі вони формували специфічний «ярмарково-будівельний» шар міста: теслі, каменярі, ковалi, шевці, вантажники, дрібні торговці, сезонні робітники порту, будівельники; частково продавці зерна, риби, сіна, дров, власники крамничок, харчевень.
Тобто за правління герцога місцеве населення не сформувало міської еліти, а, навпаки, стало лише основою робочої сили і "соціальним підґрунтям" міста.
Це те, що стосується власне міста.
В Одеському градоначальстві в цілому, та інших регіонах Новоросії, процеси колонізації були ще більш разючими.
Землі, що захопила імперія і вважалися державними, в величезній кількості були роздані військовим та іммігрантам. При заснуванні місту було виділено 30000 десятин землі. Місто швидко зростало і її вже не вистачало, тому у 1802 у статського радника Алтесті було куплено 12000 десятин (30 лет, с. 120).
В 1803 Рішельє отримав наказ купити у одеського купця графа Віцентія Потоцького землю коло Одеси «и на ней поселять приходящихъ изъ Германии въ большомъ числе колонистовъ» (Там же, с. 132). Саме на цих землях (1804) були засновані колонії Великий та Малий Лібенталь (Grosliebenthal, Kleinliebenthal) (пізніше Велика (Мала) Акаржа, зараз Велико- (Мало)долинське) та Люстдорф (Чорноморка).
Указом від 23 лютого 1804 були «…Местами, преимущественно для заведенія колоній удобными признаны окрестности портовыхъ городовъ, чтобы облегчить для поселенцевъ сбытъ плодовъ земледельческой ихъ деятельности» (Там же). Одним з таких місць поселень були визначені околиці Одеси. Через те, що козенних земель не вистачало, переселенців з Германії ділили на дві категорії: ремісників (їх оселяли в самому місті) на правах колоністів і землепашців. Останнім надавались чималі ділянки степу в Одеському повіті в напрямку від Кучурган до річки Буг. Болгарам та молдаванам були віддані землі навколо Дністра.
Аполон Скальковський наводить цитату з допису 1804 року, який, на його думку, мав бути опублікований в газетах. В ньому, у т.ч. зустрічаються наступні тези: «… Где была до сего дикая и запущенная степь, ныне… увидишь обработанныя поля, скотоводство и жителей, предавшихся трудолюбию. Геній, какъ будто-бы пробудясь отъ сна, бодрствуетъ и назидаетъ благоденствіе новонаселяющегося народа: каждый пришлецъ и гражданинъ пользуется свободою и всеми выгодами…» (Там же, с. 139).
Так чому ж діяльність Армана де Рішельє як генерал-губернатора та градоначальника може вважатися шкідливою з позиції сучасної України?

1. Він був ключовим виконавцем російської імперської політики на Півдні України.
   Попри особисті якості та ефективність, Рішельє реалізовував стратегію Російської імперії зі створення «Новоросії» як окремого регіону на порожньому місці. Його адміністрація сприяла інтеграції краю в імперський простір.
2. Сприяв формуванню міського середовища, в якому українці ставали меншиною.
   Звісно, він не переслідував українців (скоріш він їх взагалі не помічав), але його політика міграцій (запрошення іноземців, росіян, «служилых») працювала на імперський задум – створити багатонаціональне, а тому неукраїнське за культурною домінантою місто.
3. Підсилював російську адміністративну вертикаль у краї.
   Його управління було зразковим з точки зору імперських стандартів: він привів регіон у стан стабільності, прибутковості та лояльності до Петербургу. У сучасному баченні це означає не що інше, як зміцнення колоніальної влади над українськими землями.
4. Сприяв політичній та економічній залежності Одеси від імперського центру.
   Навіть найбільш успішні реформи Рішельє – торгівля, порти, адміністративна реорганізація – були спрямовані на потреби імперії: експортування зерна, зміцнення кордонів, посилення імперської присутності на Чорному морі. І це не докір йому. Це реалії, в яких він діяв і які створював.
5. Символізував становлення міста в руслі російського імперського наративу.
   Ефективність Рішельє в якості управителя на ввірених йому землях у сучасному контексті створює хибне відчуття «легітимності» імперських претензій на них.

Рішельє та Одеса

Це, напевно, найбільш прозорий і зрозумілий для одеситів вимір. Чому? Тому, що Рішельє мало того, що фактично заснував сучасну Одесу, але й завдав вектор та динаміку її розвитку на багато десятиліть вперед. Завдяки герцогу Одеса (не Єкатеринослав і не Новоросійськ) фактично стала столицею південних земель імперії. І не тільки тому, що він тут оселився.
Не випадково історик м. Таганрог Філевський із заздрістю зазначає, що: «Одесса въ такой степени пользовалась милостями правительства, что, главнымъ образомъ, была обязана своимъ ростомъ порто-франко и другимъ привилегіямъ, которые для нее добывали ее именитые градоправители, въ особенности герцогъ Ришелье» [Филевский, с. 219]. Виникає слушне запитання: чому «именитые градоправители» з'явились саме в Одесі, а не в Таганрозі – місті, заснованому самим Петром І й першим великим портом в Азово-Чорноморському басейні?
Нагадаю, що за даними переписів, на момент вступу Рішельє на посаду (перепис 1802 року) чисельність населення в місті складала 9009 душ (5544 чоловіків і 5465 жінок). Будинків для проживання було 1105 (30-летие, с. 122). Міські доходи – 40675.38 руб.
Під кінець управління Рішельє населення міста зросло до 35 тисяч осіб. Кількість будинків до – 2,6 тисяч. Торговельний обіг усіх портів Чорного та Азовського морів становив 45 мільйонів рублів на рік, 25 з яких припадало на одну тільки Одесу. Митні збори становили близько 2 мільйонів на рік.
Узагальнено здобутки Армана-Еммануеля де Рішельє (градоначальник Одеси, 1803–1814) Одеси можна звести до наступної таблиці.

Напрям	Зміст діяльності
Адміністративна реформа	Створення ефективної міської адміністрації; впорядкування податків; прозора система контролю.
Міський розвиток Одеси	Генеральне планування, вулична сітка, перші каналізаційні проекти, благоустрій, озеленення.
Порт і торгівля	Закладені підвалини майбутнього порто-франко, активне стимулювання міжнародної торгівлі, перші зернові контракти, перші торгові дома з великою концентрацією капіталу. Заснування Карантину, таможні, банку, Комерційного суду, біржі.
Сільське господарство	Стимулювання заселення степу, створення умов для землеробства та вівчарства. Заохочення садівництва та лісоводства.
Соціальна політика	Толерування самоврядування, зменшення корупції, заохочування «корисних» переселенців. Різке зростання зайнятості завдяки роботі порту, складів, торгівлі; Одеса стала містом із заробітком для “простих людей”. Покращення рівня життя.
Демографія	Населення Одеси зросло з ~9 тис. до понад 35 тис.; формування космополітичного ядра (греки, євреї, українці, молдавани, італійці, французи). Європеїзація міста.
Культурний вплив	Космополітичність, відкритість, європейське самоврядування. Заохочення історичних та археологічних досліджень, спрямованих на відтворення минулого нашого краю. Будівництво в Одесі міського театру. Заснування початкових шкіл для дітей різного стану; підтримка багатомовності.
Політична спадщина	Сприймається як технократ і реформатор ранньої Одеси.

Звісно ця таблиця лише тезісно окреслює діяльність герцога на посаді керівника міста. Будь який з окреслених напрямків може бути темою окремого дослідження. Але ми не ставимо перед собою такої задачі.
Чи добре жилося простому люду в Одесі за часів правління герцога. Напевно так. Той же Аполлон Скальковський (30 лет, с. 146) наводить слова з пісеньки, яку "бурлаки, т.е. странствующіе Малороссійскіе и Украинскіе крестьяне, напевали при воспоминаніи объ Одессе":
Отже, підсумовуючи частину допису, що стосується перебування герцога в Одесі, можна з впевненістю зазначити, що Рішельє любив наше місто, а одесити любили його. Це підтверджує і сцена проводжання герцога, коли, зі слів історика Кірпічнікова (Прошлое и настоящее Одессы), "Когда онъ (27 сентября 1814 года) выехалъ изъ Одессы, за экипажемъ его до самой заставы шло больше десяти тысячъ человек. Его провожалъ почти весь городъ", і напис на пам’ятнику, і та швидкість з якою були зібрані кошти на будівництво цього пам’ятника.
Професор Бернштейн так підсумував майже 12-річну діяльність герцога в Одесі:

Це те, що стосується власно Рішельє як живої людини і історичної постаті. Що ж стосується пам’ятника… З ним не все так однозначно. Чому?
Давайте розбиратися.

Пам’ятник герцогу Рішельє

Ще раз нагадаю, що за перші 100 років існування Одеси в ній було встановлено лише три (!) пам’ятника: дюку Рішельє, князю Волронцову та поету Пушкіну. Щодо Пушкіна – розмова окрема. Він не був російським високопосадовцем. Пам’ятник йому був виготовлений в зовсім інший історичний період просування російської імперії на південь. Тому і призначення його було дещо, а може і зовсім, інше.
Отже залишаються два: герцогу і князю. Як ви вважаєте, встановлення цих монументів (особливо Рішельє – іноземцю в Росії на адміністративній посаді) було схвалене найвищим керівництвом держави? Правильно. І не тільки схвалене, а й простимульоване. Окрім того, що були виділені кошти, зверніть увагу, де саме вони встановлені. Рішельє – над портом, так, щоб його було видно з моря; Воронцову – на центральній площі міста біля його головного храму. Тобто в самих чутливих місцях міста. Чи випадково це?
Напевно ні. Мені ці вкриті віковою патиною величні як для Одеси монументи нагадують спеціальні ентомологічні шпильки, якими щасливий власник рідкісного метелика (в нашому випадку нового міста) приколює наступну жертву до своєї колекції, додавши до неї відповідну етикетку. Мовляв – відліталась. Отак і Одеса цими «шпильками» приколота до картонкової мапи колишньої Російської імперії, яку ті, хто вважає себе її наступником, не бажають випускати з тремтячих рук.
Може через це доблесний герцог в якійсь незрозумілій хламиді з сумом і нерозумінням дивиться в бік далекого Марселя, яким він так і не встиг зробити Одесу, а в руці тримає, напевно, заяву на звільнення. Невже він передбачав, яка роль призначена пам’яті про нього керівництвом цієї варварської країни, маленький шматочок якої він мріяв наблизити до Європи.
Хіба міг він уявити, що монумент, поставлений посилом на століття вперед вдячними громадянами дорогого йому міста, імперія, що не відбулася, перетворить на маркер «рускава мира» з усім тим непотребом, що з ним пов’язаний.
Те ж саме, можливо не в такій щемливій формі, стосується й пам’ятника князю Воронцову (бо, на відміну від чужинця Рішельє, Воронцов був повноцінним представником верхівки російської імперії наступної генерації).

Це все – фантазії автора, – відмахнетесь ви.
Зовсім ні.
Якщо ви не згодні, то поясніть от що.
В 1936 році радянська влада з успіхом зруйнувала найбільші храми Одеси, в т.ч. соборний. В ньому була розграбована усипальниця родини Воронцових, де покоївся сам князь та його дружина. Їх рештки були викинуті комуністичною владою міста на сміття. Невдовзі дійшла справа й до бронзового пам’ятника князю. Начебто його навіть спробували звалити, але, за легендою тих часів, чи-то трактор не здюжив, чи-то ланцюг обірвався і… спроби полишили. Зауважте, це в той період, коли країна вкрай потребувала кольорового металу – на нього були переплавлені всі великі дзвони. І не тільки в Одесі – по всій неосяжній імперії. А от Воронцов встояв… Лише вивіску замінили (детальніше про це тут).
Йдемо далі. За документально непідтвердженими даними (принаймні мені не вдалося їх знайти) в 1969 році з нагоди святкування 175-річчя Одеси партійним керівництвом було прийняте рішення прибрати «памятник «безродному иностранцу» Дюку де Ришелье, чтобы на его месте поставить памятник русскому полководцу Суворову» ( посилання ). Але ця ідея за сприяння Костянтина Симонова була відкинута начебто через урозуміння, що Суворов на момент заснування Одеси був зайнятий іншими вкрай важливими речами в іншому місці (пригнічував польське повстання), тому він тут ні до чого. Такий собі аргумент…
А може справа в тому, що хтось мудріший за місцеве парткерівництво, пояснив, чому саме ці пам’ятники чіпати не можна. Що Радянський Союз, який подолав імперського дракона, сам став цим драконом. Отже і колишні маркери – зовсім не колишні.
Може саме тому відношення до самих історичних персонажів і до пам’ятників, встановлених на їх честь, має різнитися. А їх ототожнення з “росією сьогодні” – це зовсім не історичний підхід, а примітивний інструмент ідеологічного тиску.

---

P.S. Прочитав повідомлення від міської влади, яке мене порадувало. Воно стосується пам’ятників, що знаходяться в т. зв. зоні ЮНЕСКО.
Нарешті керівництво дійшло висновку, що частина імперських монументів не може бути просто демонтована через особливий статус історичного ареалу. Знести їх безумовно потрібно, але перед остаточним рішенням мають відбутися консультації з міжнародними експертами.
Тому, до остаточного рішення, ці об’єкти закриють від огляду, як це сталося з монументом Пушкіну – його обнесли фанерою та фактично "вивели" з міського простору без фізичного зняття. Хоча всі інші «об’єкти, що не входять до зони ЮНЕСКО, будуть усунуті найближчим часом – це рішення вже виконується".
Чому порадувало? Тому що ці «об’єкти» окрім «небажаних маркерів» ще є пам’ятками історії, культури і мистецтва, яких в Одесі і без того обмаль. На відміну від Європи в якій, якщо хто звертав увагу, таких чимало в кожному навіть не великому місті. Але їх не зносять, бо тамтешній молоді, за великим рахунком, байдуже, хто ці бронзові королі, маршали, барони та колоніальні генерали, які вросли в ці локації за століття існування. Зрозуміло, що вони якось пов’язані з історією цих місць; а ще вони чудовий декоративний елемент. І не більше.
У нас ситуація зовсім інша.
Нажаль поки Росія існує як загроза (а саме так вона і існує), кожен імперський символ у центрі українського міста – це потенційна точка нашої вразливості: вона може бути використана у пропаганді, може бути підставою для інформаційних атак, може бути інструментом «м’якої сили». Якби ще все це не роздмухували активісти… Є таке прислів’я: не чіпай дещо – то ж воно і смердіти не буде. Ми чіпаємо.
Тому «прикриття» монументів від пересічного ока є не що інше, як, назвемо це так, раціональний санітарний захід. Чому?
Тому що маркерність пам’ятника створюється, як ви розумієте, не бронзою чи каменем, з якого він зроблений, а дискурсом навколо нього. І як тільки навколо цього предмету починаються дискусії, меми, акції, суперечки – він «оживає» як символ.
Те, що ще вчора було безневинним міським декором, сьогодні стає політичним знаком. Тому маркер – це не кам’яний чи бронзовий істукан, як такий, а політичний сенс, який надають цьому істукану.
А який може бути політичний сенс або «дискурс» навколо умовно фанерного ящика? Все просто.
Парадокс одеської деколонізації: імперський маркер рятують від імперських дронів.
Як я згадував вище, під час Кримської війни 1854 року п'єдестал пам'ятника постраждав під час обстрілу Одеси англо-французькою ескадрою. На пам'ять про подію в пошкоджене місце було вмонтоване гарматне ядро.
Можна очікувати, що по завершенню цієї війни в інший бік монументу вмонтують шмат російського шахеда.

ЛІТЕРАТУРА

• Бернштейн С. Одесса : исторический и торгово-экономический очерк Одессы в связи с Новороссийским краем / Симон Бернштейн. – Одесса : в тип. Л. Нитче, 1881. – 145 с.
• Кирпичников А. И. Прошлое и настоящее Одессы : издание Одесской Городской Аудитории Народных чтений ко дню столетняго юбилея г. Одессы (1794–1894) / А. И. Кирпичников, А. И. Маркевич. – Одесса : типография Л. Кирхнера, 1894. – 48 с. : ил.
• Лорер Н.И. Записки моего времени. Воспоминание о прошлом // Мемуары декабристов. – М.: Правда,. 1988. – С.313-545.
• Надлер В. К. (1840–1894). Одесса в первыя эпохи ея существования / профессора В. К. Надлера. – Одесса : тип. В. В. Кихнера, 1893. – 100 с.
• Скальковский А. Первое тридцатилетие истории города Одессы. 1793 – 1823. / Аполлон Александрович Скальковский. – Одесса: в Городской тип., 1837. – [8], VIII, 296с.
• Филевский П.П. История города Таганрога. В память двухсотлетнего юбилея города 1698 – 1898 / П.П. Филевский. – М.: Типо–лит. К.Ф. Александрова, 1898

© Сергій Іванченко, 2018-2025
Остання редакція: 16.12.2025

Автор не проти використання матеріалів сайту. Прохання: при цитуванні залишайте прямі індексовані посилання на контент.