Частина 1. Другий пам’ятник в Одесі
Передмова
1.1. Пам’ятник на Соборній площі
- Скрутні часи
- Наш (неправильный) час
- Наш (правильный) час
Частина 2. Історична постать М. С. Воронцова. Хронологія перебування в Одесі
(Хронологія перебування в Одесі)
Пам’ятник М.С. Воронцову
Другий пам’ятник в Одесі
Зміст
Другий пам’ятник, зведений в Одесі (перший - герцогу Рішельє) за перші сто років її існування, був встановлений на честь найсвітлішого князя Михайла Семеновича Воронцова, який керував південними землями Російської імперії з 1823 по 1854 рік і увійшов в історію краю як генерал-губернатор Новоросії, реформатор та меценат.
Питання до вас. Як ви вважаєте, при вирішенні долі пам’ятника тому чи іншому історичному персонажу, що важливіше: враховувати, що він зробив для краю та міста, чи той ярлик, або маркер, що ситуативно навішаний на нього далекими не завжди освіченими та точно упередженими нащадками (через безумне поводження країни, яка вважає себе наступником держави, за часів якої цей персонаж діяв)?
Безпосередньо це питання стосується видатних історичних постатей, яким ледь не 200 років тому були поставлені перші пам’ятники в Одесі.
Я про герцога Рішельє та князя Воронцова. І якщо першого гнів сучасних патріотів Одеси чомусь оминув (хоча кар’єри обох часів їх служіння російській імперії дуже схожі), то на найсвітлішого князя Михайла Семеновича Воронцова навішують ледь не усіх собак, на які тільки вистачає фантазії. Хоча за своє життя і діяльність на благо нашого міста, він зробив, мабуть, найбільше за усіх керівників, що були як до, так і після нього.
До речі, саме за це вдячні одесити через шість років після його смерті возвели величний пам’ятник на центральній площі міста, а термін перебування Воронцова на посаді вважали «золотим віком Одеси». І от тепер цей пам’ятник планують знести.
Чому? Бо маркер!
Про все це далі. А поки…
Передмова
Можливо, ви здивуєтеся, дізнавшись, що пам’ятників Михайлу Семеновичу в Одесі було два: перший – на місці його поховання в Спасо-Преображенському соборі; другий – на центральній площі міста, якому, власне, і присвячений цей допис.
Кілька зауважень про перший. 10 листопада 1856 року Михайло Семенович був із почестями похований у соборі поряд з архієпископами Інокентієм, Іоанніком, Ніканором та Димитрієм. Цієї честі він був удостоєний на знак визнання заслуг перед Одесою, через благочестивий спосіб життя та численні справи милосердя.
Після смерті в 1880 році поряд із князем була похована його дружина Єлизавета Ксаверівна Воронцова.
Той факт, що Єлизавета Ксаверівна була похована поряд з князем у православному соборі, – явище неймовірне, оскільки через православні релігійні традиції жінок в храмах не ховають. Виняток – тільки для членів царської родини. Тим не менш…
Подружжя Воронцових було поховано у Верхньому храмі історичної (в сенсі до руйнування храму в 1936) будівлі Собору.
Пам'ятник на могилі був виконаний із світло-сірого мармуру; на плиті золотом напис: «Генерал-фельдмаршал, князь Михаил Семенович Воронцов, родился 19 мая 1789 года, скончался 6 ноября 1856 года».
На стіні, поруч із могилою князя – трофейний турецький прапор, подарований Собору 1828 року імператором Миколою I. Під прапором – «Высочайший» рескрипт на ім'я М.С. Воронцова, датований 18 травня 1828 року.
Зліва – могила Є.К. Воронцової (1792-1880). Могили поєднували декоративні грати з бронзи та мармурова різьблена шата з іконами.
Яка доля цього пам’ятника та й поховання в цілому – нижче.
Одеса тих часів високо оцінила роль найсвітлішого князя Михайла Семеновича Воронцова у розвитку міста та всього причорноморського регіону.
Пам’ятник на Соборній площі
Незабаром після смерті князя було відкрито передплату збору коштів на спорудження пам'ятника. Ідею схвалив сам імператор Олександр, який зробив внесок у фонд будівництва в розмірі 3000 рублів.
Передплата поширювалась на всю імперію. Всього коштів було зібрано на суму 45072 руб. 12 коп., у т.ч. одеситами – 13134 руб. 50 коп.
Отже, що важливо, пам'ятник у вигляді скульптури князя на повний зріст був зведений повністю за «народні» кошти усіх верств населення.
Як виглядав пам'ятник?
Ось його опис у Пам’ятній книжці Одеського градоначальства на 1870 рік (с. 83-84). В довіднику «Одессит» за 1900 рік можна знайти такий опис монумента.
«Бронзовая фигура князя установлена на квадратном пьедестале из крымского диорита (плотный камень черного или серого цвета вулканического происхождения). На передней стороне пьедестала расположена бронзовая плита с надписью: «Светлейшему князю Михаилу Семёновичу Воронцову благодарные соотечественники. 1863.»
Напис на фронтальному боці (в перекладі авт.): «Найсвітлішому князю Михайлу Семеновичу Воронцову вдячні співвітчизники. 1863».
З інших боків відображені досягнення князя у головних сферах його діяльності: військовій, розвитку торгівлі та сільського господарства у ввіреному його керівництву регіоні.
Статуя і барельєфи були відлиті у Німеччині мюнхенським скульптором Ф. Бруггером.
Постамент спроектований архітектором Ф.К. Боффо, який багато років служив під началом Михайла Семеновича (Ф. Боффо з 1822 по 1844 рр. обіймав посаду головного архітектора), будував палац князя на Приморському бульварі й ще ряд видатних будівель в Одесі. Як зразок для скульптури був використаний портрет князя пензля Франца Крюгера (1797 – 1857).
Варто зазначити, що Ф. Боффо належить створення комплексу Приморського бульвару, що став, як і Воронцовський маяк, візитною карткою Одеси. За планом Боффо на просторому Миколаївському бульварі, що розмістився на краю плато, будівлі розташовані лише з одного боку і фасадами повернуті до моря. По краях бульвару були зведені дві величні споруди – палац М. С. Воронцова та міська біржа. В центрі бульвару була сформована невелика напівкругла площа, оточена двома будинками, фасади яких їх вгиналися в чверть кола (т. зв. півциркульні будинки). В центрі площі ближче до сходів встановлений пам’ятник герцогу де Ришельє. Півкругла площа і порт з’єднані великими Бульварними сходами. Особливістю їх є застосований Ф. Боффо принцип штучної перспективи. За рахунок цього прийому складається враження, що сходи мають значно більші розміри, ніж насправді.
Освячення пам’ятника було здійснено соборним причтом в листопаді 1863 року.
Втім, зібрати кошти на будівництво пам’ятника було, мабуть, найпростішим. Чимала сума більш як в 40 000 рублів була зібрана в найкоротші терміни.
Проблема була в реалізації проєкту. За задумом архітектора Боффо та за бажанням Будівельного Комітету для п'єдесталу було вирішено застосувати особливий чорний камінь вулканічного походження під назвою діорит. Причому на згадку про працю покійного князя в тому регіоні камінь мав бути видобутий в каменоломнях південного берега Криму.
Це було вкрай непросто. З каменоломні Аю-Дага (півострів Крим) доставка кам'яних брил тільки до узбережжя для подальшого завантаження на судно і відправки до Одеси тривала три місяці (!). В цілому ж збір коштів, відливання статуї і барельєфів в Німеччині, доставка матеріалів і виготовлення постаменту, монтаж монумента були завершені впродовж запланованих 7 років.
В жовтні 1863 року біля пам'ятника були встановлені ліхтарі.
Як зазначали сучасники, монументальність та виразність пам'ятника Воронцову чудово поєднувалися з архітектурними формами соборного комплексу на площі. Це було у всіх відношеннях гідне місце для гідної людини.
Велична постать генерал-губернатора (3,2 м заввишки) за відгуками тих, хто його знав, до найменших деталей відповідала своєму прототипу. Граф зображений в плащі, що спадає з плеча, при повній парадній формі з еполетами і численними орденами. У руці його фельдмаршальський жезл. Загальна висота пам'ятника становила понад 8 метрів.
Отже, за часів імперії, маркером якої через 160 років стане зазначений пам’ятник, благочинність та корисність діяльності князя для Одеси і краю (про це нижче) були з вдячністю вшановані.
Пів століття ясновельможний князь із втіхою дивився, як росте і квітне його улюблене місто. Але наближалися скрутні часи. Наближався 1917 рік. А разом з ним кінець величезної Російської імперії.
© Сергій Іванченко, 2018-2026
Країна поринула в скрутні часи, які не оминули й пам’ятник Михайлу Семеновичу.
Скрутні часи
Дивними шляхами іноді рухається історія. Важко повірити, але поки що в неймовірно далекому для мешканців Одеси, які з піднесенням святкували відкриття монументу улюбленому керівникові, 1936 році якраз перед руйнуванням собору останки Воронцових і церковних ієрархів будуть просто викинуті на вулицю, а склепи розграбовані. І лише завдяки небайдужим і, безумовно, сміливим одеситам вони будуть таємно перепоховані на Слобідському цвинтарі.
Тим не менш, усе сталося саме так.
Ось як описує ці події історик Одеси Володимир Гридін (Журнал «Дюк», 1991 г., №2, Былое, стр.18-21) в оповіданні очевидця «Взрыв на Соборной площади»).
"Ну и как же обошлись с прахом этого выдающегося человека и его жены перед взрывом собора? Останки Воронцова были извлечены из саркофага – этим занимались рабочие в присутствии милиционера. Они вскрыли вынутые из саркофага гробы, которые оказались из очень дорогого сплава. От них стали отбивать по кусочкам, а также растаскивать содержимое – саблю Воронцова и его ордена, женские украшения. Отрезали куски и от того одеяния, которое было на фигуре Воронцова (такое, как и на его памятнике), и в результате остались лишь скелеты. А наутро, погруженные в какой-то грузовик, они были перевезены и сброшены в ров у стены кладбища на окраине Одессы – Красной Слободки. Лишь благодаря заботам неизменных сердобольных старушек, обнаруживших там эти останки, Воронцов был кое-как захоронен на территории кладбища – неподалеку от стены, тянущейся к Кривой Балке. После войны туда была завезена могильная плита, сохранившаяся в другом месте – на территории Воронцовского дворца, нынешнего Дворца пионеров.
Интересно, что эту плиту доставили на кладбище по своей инициативе какой-то водитель подъемного крана и шофер грузовой машины.
Не обійшла комуністична влада й пам’ятник князю на Соборній площі. Після руйнування головного собору міста дійшла черга й до нього. Рішення було по-революційному просте: знести!
Така спроба навіть була зроблена. Але невдало. Як зазначали хроніки тих часів, потужна конструкція не піддалася – начебто лопнув трос, яким обв'язали бронзового князя і який тягнув потужний трактор.
І тут сталося справжнє диво: чиновники, що керували процесом, махнули на пам’ятник рукою: мовляв, не вийшло – і не треба (це при тому, що «молодій країні робочих і селян» вкрай не вистачало кольорового металу, а монумент був бронзовий). І пам'ятнику дали спокій. Це ж треба, велетенський собор поряд знесли, бронзові дзвони переплавили, а пам'ятник… Диво й годі!
Хіба що табличку замінили: замість лаконічної щирої подяки містян на новій вибили, напевно ідеологічно вивірені, знущальні рядки епіграми Пушкіна «Полумилорд, полукупец…», написані молодим поетом за часів його «служби» в Одесі. Служби не «великим русским поэтом», а другорядним недолугим чиновником під началом того ж таки Воронцова, особисто «ображеним» на графа напевно через те, що звабив його дружину.
Ось як про це писала місцева газета «Черноморская коммуна»
"Пушкинские стихи на памятнике Воронцову.
Что же будет на табличке, которую решила прикрепить областная комиссия по охране исторических памятников в этом году? Полумилорд, полукупец. Полумудрец, полуневежда. Полуподлец, но есть надежда, Что будет!
полным наконец. В этих удачных пушкинских строках нарисован яркий облик титулованного мерзотника.
ЧК, 3 апреля 1936 г.
Напевно, у 100% задоволеного населення, якому було «хорошо в стране советской жить», не спадало на думку: а чому це «титулованому мерзотнику» недолугі одесити минулих поколінь такий величний пам'ятник возвели?
А в тій же газеті від 2 вересня зазначається: "Зараз в механічних майстернях на водопровідній станції ім. Жовтневої Революції закінчують відливати металеві букви відомої пушкінської епіграми на графа Воронцова. Бронзова дошка з епіграмою великого поета буде прикріплена до пам'ятника Воронцова в середніх числах вересня".
Втім, «великого російського» (точніше, пам'ять про нього) це не врятує. Через 150 років після його смерті усе, що пов’язане з його пам’яттю, через варварське поводження ментальних «потомків» поета, буде перейменовано; пам’ятник, щоб не муляв одеситів та гостей міста, накритий фанерним саркофагом з перспективою подальшого знесення. Навряд чи Олександр Сергійович таким бачив оспіваний «руський мир». Іронія долі…
Звісно, що і сама епіграма, і заміна нею оригінального напису не додають гідності ані її автору (до речі, наприкінці життя Пушкін визнав, що був несправедливий до Воронцова), ані тим, хто її водрузив на пам’ятник. До речі, зверніть увагу, що і тоді, як і зараз, рішення приймалося чиновниками з комісії з охорони історичних пам’ятників.
Тобто тими, чия діяльність во благо Одеси по праву і без сумніву відзначена неабиякими успіхами, які, безумовно й беззастережно, перевищують досягнення усяких там Дерібасів і Деволанів в купі з Воронцовими, Новосельськими, Маразлі та іншими градоначальниками. Саме вони є тими моральними авторитетами, яким суспільство довірило приймати рішення: кому бути, а кому – ні.
А ще з 12 тумб огорожі позбивали герби князя.
Зазначу, що є версія, що пам'ятник від знесення врятував, як не дивно, ювілей Радянської влади, що наближався в листопаді 1937 року. Саме з нагоди ювілею, щоб не дратувати населення (ви ж розумієте, в 37 році вкрай піклувалися про спокій людей…), вирішили лише замінити оригінальний напис на монументі на ідеологічно правильну епіграму. Начебто цього вистачило.
Так чи інакше, але пам’ятник вцілів.
Під час окупації міста румунами в 1941 окупаційна влада дошку з огидною епіграмою з пам'ятника зняла. А вже після війни на її місці встановили нову просто з написом «Воронцов».
І лише у 2005 році зусиллями колекціонерів та меценатів дошку з первісним написом було відновлено.
Наш (неправильный) час
На початку 2000-х, коли Московія ще тільки леліяла плани «мирного» повернення України в своє імперське лоно, наші можновладці, а поряд з ними й науковці з політиками, ще не підозрювали, що бронзовий Воронцов, що стільки років прикрашає центральну площу міста і знаходиться під охороною ЮНЕСКО, по суті є маркером і носієм. Місто жило мирним життям, навіть не замислюючись над тими вивертами історії, що чекають на нього й на усю країну в недалекому майбутньому. Де той Нострадамус на пару з Вангою, щоб підказали, щоб попередили… Ех!
6 січня 2005 року на Різдво Христове відбулося урочисте освячення Нижнього храму Одеського кафедрального Спасо-Преображенського собору Московського патріархату.
З пам'ятних подій, що супроводжували відновлення собору, слід відзначити рішення правління Чорноморського Православного фонду від 14 липня 2005 року про Перепоховання праху Найсвітлішого князя М.С. Воронцова та його дружини в Одеському кафедральному Спасо-Преображенському соборі.
10 листопада 2005 року урочисте перепоховання праху генерал-фельдмаршала найсвітлішого князя М.С. Воронцова та його дружини, найсвітлішої княгині Є.К. Воронцової у Нижньому храмі Одеського кафедрального Спасо-Преображенського собору відбулося.
Варто зазначити, що в історичній будівлі собору Нижнього храму не було, тож поховання Воронцових знаходилось у землі на 6 метрів вище, ніж зараз. Саме тому, що там, де зараз Нижній храм, раніше була земля.
Як зазначала місцева преса церемонія перепоховання була урочистою та відповідала статусу та особистості світлішого князя. Дві труни с останками чети Воронцових були встановлені на траурному катафалку, впряженому в четвірку коней. У супроводі почесного караулу військових і великої кількості одеситів процесія прослідувала від Воронцовського палацу по центральних вулицях міста до Спасо-Преображенського собору.
Пізніше над місцем поховання подружжя Воронцових у нижньому храмі Спасо-Преображенського кафедрального собору Одеси розмістили портрети подружжя.
А одна з жіночих організацій міста навіть мала намір поставити в Одесі пам'ятник дружині генерал-губернатора.
Зараз, після того, як московитська ракета пошкодила найбільший храм міста, таке навіть у фантазії уявити неможливо.
Наш (правильный) час
Так сталося, що у нашого північно-східного сусіда, точніше, у людини, що очолює цю країну, сталося загострення імперського минулого. Може, через вік, а може, через загальний стан ментального здоров’я, він вирішив, що на нього покладена історична місія стати наступником чи то Петра І, чи то Катерини ІІ. Отож почав він, як йому це видавалося, відроджувати імперію. Власне, через це і повномасштабну війну з Україною затіяв.
Ну то, як кажуть, має бути проблемою його Альцгеймера. А якою б мала бути наша реакція? Сказати, що «дурень думкою багатіє» і готуватися до захисту власної держави. Але ж ні! Чомусь спочатку можновладці, а потім і науковці з політологами та активістами вирішили в цю гру в «імперскість» втягнутися. І так себе залякали, що дійшли думки, що це не сучасна така, як є московія з її несповна розуму ватажком, а колишні імперії (чи то Російська, чи то Радянська) у цій війні винні. І вирішили з ними боротися: мовляв, якщо ми у себе усі імперські символи приберемо, – то не так страшно буде, а через це ще й нонішніго ворога переможемо.
Прийняли відповідні закони, і почалася боротьба з символами та маркерами: тобто з назвами міст, населених пунктів, їх площ, вулиць, а ще й з пам’ятниками. Бо саме вони у війні винні, бо є імперськими маркерами, які простуватого українця з патріотичного шляху збивають й підштовхують в бік «рускава мира».
Сказано – зроблено. І пішла боротьба з історією у т.ч. тих міст, що були започатковані саме за часів імперій і, на жаль, іншої історії не мають. Я про південні міста України. Добре Києву чи Львову, історія яких налічує сотні років. Якщо пару з них викреслити, – то бодай щось залишиться. А що робити Миколаєву, Херсону, Запоріжжю, ну і, зрозуміло, Одесі? Спробували підтягнути історичне минуле часів Османської імперії, мовляв, Одеса – це Хаджибей. Та хіба це краще? Все одне імперія. Не підходить!
Ні, Одеса не Хаджибей, а Коцюбіїв, заснований за часів… Знов погано – Польсько-Литовського князівства, тобто, по суті, знов-таки імперією. Ще глибше копнули. Аж до ногайців кримськотатарських. Але ж знов якось не Україна…
Втім ідея боротьби з топонімами та пам’ятниками, як то кажуть, «зайшла». І почалося. На прикладі рідної Одеси.
Спочатку «вирізали» усяких там нікчемних письменників, поетів, науковців та інших «неблагонадійних». Я про Пушкіних, Буніних, Толстих, Маяковських, Булгакових, Бабелей, Паустовських, Ільфів з Петровими, Жванецьких, Глушкових і ще усяких там академіків… Перейменували. Сподобалося.
Взялися за військових. Як з’ясувалося, Одесу у Другій світовій війні боронив лише «Невідомий матрос». А усіх, хто організовував спочатку оборону міста, а потім його визволення, – на звалище історії. Бо були членами Комуністичної партії, по були імперськими нагородами нагороджені, бо до імперської верхівки близькими були й таке інше. Я про генерала Петрова, віцеадмірала Жукова, маршала Малиновського та інших. З Родіоном Малиновським взагалі цікава історія. Виходець з Одеси пройшов усі щаблі військової кар’єри, дослужився до звання маршала Радянського Союзу, бо талановитим був. Безпосередньо командував військами, що визволяли Одесу в 1944 році. Має безліч, у т .ч. вищих, винагород від урядів країни, якій служив (Радянський Союз, якщо хто не зрозумів), і сусідніх, які звільняв. Нам би пишатися, але ні – він маркер. Тому цілий район Одеси, названий за часів СРСР на його ім’я Малиновським, перейменували на ближчий за духом Хаджибейський. Звісно, і вулицю також. На черзі пам’ятник.
От ми й дійшли до пам’ятників. Бо перейменувати – це таке… А от знести. Це справжня перемога. Звісно, першим під роздачу попав пам’ятник засновникам Одеси. А що ви хотіли? Ненависну Катерину оточують усілякі там князі, граф’я та генерали. Ну то й що, що він збудований на честь відзнаки 100-річних успіхів міста? То й що, що в 20-х минулого століття його вже зносили та сама радянська імперія? То й що, що на початку вже нашого століття він недолугими одеситами був відновлений. З поля. Бо маркер.
Але ж він не один. Наполегливі і безкомпромісні дослідники імперської спадщини, т. зв. активісти, склали цілий «розстрільний» список міських і не тільки монументів, що підлягають вівісекції. І – ви не повірите – першим у цьому списку граф Воронцов! Хоча ні, Олександр Сергійович взагалі поза чергою. Бо саме він – оплот того самого руського миру та головний маркер імперської присутності в наших краях.
Дратує от що: наші сучасні ідеологи спочатку нав’язують населенню оті самі імперські наративи; потім лякають ними же народ, а ще потім мотивують цим необхідність знесення та перейменування.
А дивує от що. Замість того, щоб послати усіх цих «нащадків російської імперії» в будь-якому її втіленні, під три чорти або шляхом руського воєнного корабля, ми самі собі вигадали лякалку, а потім почали героїчно з нею боротися. Замість того, щоб дати найпростіше з можливих пояснень: мовляв, жив в Одесі всесвітньо відомий поет – от 150 років тому наші земляки вирішили йому пам’ятник поставити. І усе! Цього досить. Але ж ні. Копирсаємося та докопуємося. Мовляв, не спроста пам’ятники Пушкіну по Півдні України розкидані. Ох, не спроста… Виявляється, таким чином імперія захоплені території помічала. Маркерами. Ну, як-от собаки та деякі інші тварини роблять. Тому наша найперша задача – цих маркерів позбутися. Бо це наші землі. Гаразд, з цим можна погодитися. А от Макару Посмітному чому?, маршалу Малиновському чому?, ну і, безумовно, графу Воронцову чому?
Бо вони своєю діяльністю досягли неабияких успіхів у науково-практичній (Посмітний – розвиток сільського господарства в Одеському регіоні), військовій та адміністративній царинах і були відзначені вищими нагородами за часів, коли працювали? Вдячні одесити їм навіть пам’ятники поставили. Бо таких людей мало. Дуже мало. Бо вони непересічні, бо їх життєвий шлях був гідний увіковічення. Нагадаю, що часів Російської імперії за перші сто років існування Одеси в місті було поставлено лише три пам’ятники: герцогу Ришельє, графу Воронцову та поету Пушкіну. Ще раз: це за 100 років! Наступним був пам’ятник засновникам Одеси (закладений 1894 року, відкритий – в 1900-му).
Я не буду розповідати про територію ЮНЕСКО, про художню цінність, про історичну пам'ять. Схоже, ці ефемерні чесноти не надто турбують сучасних ревізіонерів історії. Хтось з них виконує чиєсь завдання, хтось за власним розсудом (або без нього)… Як то кажуть, Бог їм суддя.
Шкода, що вони знецінюють волю поколінь, здобутками яких вони досі користуються і навіть пишаються. Шкода, що нищать нашу історію. Нажаль, це скоріш риторичні зауваження.
Остання редакція: 01.05.2026
Автор не проти використання матеріалів сайту. Прохання: при цитуванні залишайте прямі індексовані посилання на контент.
Допомога проекту
ЛІТЕРАТУРА