Перші пам’ятники Одеси - бути, чи не бути?

пролог

Напевно ви здивуєтесь, якщо я скажу, що за перші 100 (сто!) років існування Одеси, в місті було побудовано… Ні, давайте по іншому.
Як ви вважаєте, скільки пам’ятників було побудовано в Одесі за перші 100 років її існування: 1, 3, 5, 7, 9, більше?

Ну як, визначились? А тепер правильна відповідь: 3!

Саме так! Тобто за 100 років, за які місто пройшло шлях від військового селища на місці колишнього занедбаного Османського Хаджибея до четвертого, а по деяким показникам і третього міста в величезній Російській імперії (після Москви, Санкт-Петербурга та Варшави) станом на середину ХІХ століття серед безлічі видатних всесвітньо відомих діячів, чиї імена пов’язані з історією нашого міста, лише трьох* (!) міська громада, за згодою центрального уряду, визнала гідними для увіковічення у каменю та бронзі.
-----------
*Насправді пам’ятників було чотири. Четвертий з них, імператору Олександру І, був відкритий в 1891, але він не зберігся.

Перш ніж розглянути, хто були ці люди, і що це за пам’ятники, зробимо невеличкий «теоретичний» відступ.

Визнання, чи невизнання, заслуг тієї чи іншої історичної постаті перед містом, громадою, державою в цілому, залежить від точки зору, центру шкали, центру координат, з якого ми оцінюємо, з одного боку, корисність для суспільства того чи іншого соціального процесу: культурного, мовного, демографічного, геополітичного тощо, та участь історичних персоналій в цих процесах, з іншого.
Напевно саме таке ставлення будь-кого до історії власної країни є виправданим, бо перетворює цього будь-кого з мешканця на громадянина.
Обрання центру виміру і, відповідно, ракурсу, що з нього відкривається, можна порівняти з калейдоскопом, в якому при повороті трубки повністю змінюється візерунок, який ми в ній бачимо. При тому, що набір кольорових скелець залишається тим самим.

Що стосується Одеси.

Теоретично історію міста можна розглядати щонайменше в трьох вимірах: українському, загально історичному (тобто просто як абстрактне місто поза геополітикою), та в російському імперському вимірі. Відповідно від обраної точки зору буде залежати оцінка і наше ставлення до історичних подій, а також до історичних постатей, пов'язаних з цими подіями. В тому числі до особистостей, на честь яких були збудовані ті самі три перші пам'ятника в Одесі.
Якщо в українському вимірі - то всі вони вороги нашої держави, бо діяли в інтересах країни-загарбника і колонізатора. Чому? Тому що свою успішну кар’єру вони робили саме в Російській імперії, і нагороди, звання, титули та посади отримували за особисті досягнення перед нею.
Якщо в незалежному, або загально історичному, - то видатні державні діячі та адміністратори (окрім, звісно, Пушкіна), завдяки яким менш як за 50 років Одеса стала тим, чим вона стала, а саме 4-м містом в гігантській імперії після Москви, Санкт-Петербурга та Варшави.
Якщо в імперському - то ці діячі були лише ефективним інструментом в здійсненні геополітичних планів російської імперії. За що і були відповідним чином відзначені.
До речі, як з’ясувалося, від вибору точки зору, або системи координат, залежить, в тому числі, наше ставлення до такої умовно об’єктивної категорій, як сам факт заснування міста.
Я навмисно уникаю оціночного судження відносно того, наскільки той чи інший вимір є правильним, чи неправильним, а лише наголошую на тому, що кожен з них має право на існування.
Тому, розглядаючи історію Одеси, важливо чітко кваліфікувати з якої саме позиції цей розгляд відбувається. Бо інакше можливе змішування наративів, яке надалі унеможливить отримання сталих висновків.
Прикладом тому можуть бути ті ж таки постаті Рішельє, Дерібаса, Де-Волана, Ланжерона, Воронцова, Лєвшина, Маразлі, Інглезі, Островідова тощо. В українському вимірі визнання їх видатними адміністраторами та державними діячами дорівнює визнанню їх заслуг перед імперією і ефективними впроваджувачами імперської політики. Що автоматично робить їх ворогами України (про що, скоріш за все, вони і не здогадувалися).
Зупинемося на українському вимірі, бо саме він зараз є найбільш актуальним для кожного з нас. Форматування ідеологічного та медійного просторів навколо його центру забезпечується в т.ч. сукупністю діючих правових норм держави. Серед інших до них відносяться Закони України "Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії" та "Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки". Так от, п.4 ст.5 першого з перелічених законів передбачається, що «За рішенням сільської, селищної, міської ради, військової адміністрації населеного пункту (населених пунктів), військово-цивільної адміністрації населеного пункту (населених пунктів) пам’ятник, пам’ятний знак, що символізує російську імперську політику, розташований на території місць почесного поховання за межами кладовища, демонтується (переноситься) з публічного простору».
Пунктами 6, 7 цієї ж статті передбачені відповідні запобіжники, щоб цей процес не прийняв волюнтаристського характеру, а саме:

З огляду на вимоги цього Закону дозволю собі сформулювати наступне.

Аксіома: будь який визнаний владою діяч ХІХ – ХХ ст. автоматично і безумовно діяв в інтересах Російської імперії, а значить, в українському вимірі, проти нашої країни.
Слідство 1. Чим такий діяч був успішнішим, тим "шкідливішим" він був для України.
Виключення. Олександр Пушкін, який опинився в Одесі (читай Україні) через опозиційність до режиму. Втім пам'ятник йому був поставлений не за це.
Слідство 2. Будь який діяч, якому був встановлений пам'ятник за часів імперії, є представником тотального режиму і по визначенню є ворог України.
Слідство 3. Усі пам'ятники тих часів мають бути знесені, а всі топоніми перейменовані.
Висновок. Одесити, за кошти яких були встановлені перші пам'ятники, були "неправильними" і, відповідно, не були патріотами України. Тому їх поглядами можна знехтувати.

А тепер повернемося до перших пам’ятників. Як я вже зазначав, їх, за перше століття існування міста, було встановлено три (див. таблицю): перші два - видатним державним діячам і адміністраторам, без яких всесвітньо відомої «Перлини у моря» та «Південної Пальміри», якій присвячений не один запис в реєстрах ЮНЕСКО, скоріш за все не існувало б зовсім.

Персонаж (коротка біографія)	Пам’ятник: опис, рік, нагода встановлення, вартість	За що встановлено (заслуги перед Одесою)
Арман де Рішельє - французький аристократ, градоначальник Одеси (1803–1814)	1828, Приморський бульвар; скульптор І. Мартос; бронзова фігура в римській тозі. Нагода: 10-річчя від смерті, ініціатива одеситів; вартість – ~11 тис. рублів сріблом.	Модернізував інфраструктуру, розвинув торгівлю, привернув іноземних інвесторів
Михайло Воронцов - генерал-губернатор Новоросії (1823-1854), реформатор, меценат	1863, Воронцовська площа; скульптор Б. Мікешин. Нагода: з ініціативи міської громади, через 6 років після смерті; кошти – частково державні, частково пожертви. Вартість – 45072,12 руб.	Освітні, гуманітарні та економічні реформи, благодійність, розвиток міста та порту
Олександр Пушкін - поет, перебував в Одесі 1823–24 рр.	1888, ріг Дерибасівської та Пушкінської; бюст на постаменті. Нагода: 50-річчя з дня смерті; перший пам’ятник поету в Україні	Увічнення перебування поета в Одесі, його вплив на культурний ландшафт міста

Я про герцога Де-Рішельє та найсвітлішого князя Михайла Семеновича Воронцова. Пам’ятники були збудовані з нагоди їх смерті за ініціативою та на пожертви (більшою частиною) міської громади (більше про це в окремих дописах про кожен з пам’ятників).
Третій пам’ятник присвячений поетові Олександру Пушкіну і встановлений (увага!) з нагоди 50-річчя з дня його смерті.
Не викликає сумнівів, що за нормами Закону ці пам’ятники беззаперечно є символами російської імперської політики і мають бути знесені.
Що цьому заважає?
По-перше, Постановою Кабінету Міністрів України від 03.09.2009 № 928 усі вони були внесені до реєстру Пам'яток культурної спадщини національного значення (див. таблицю).

Назва пам'ятки	Автор	Датування, адреса	Вид пам'ятки	Охоронний номер
Пам'ятник генерал-губернатору Новоросійського краю Арману Емманюелю Рішельє	ск. Іван Мартос, арх. Авраам Мельников та Франческо Боффо	1826 рік, Приморський бульвар	Монументальне мистецтво Архітектура та містобудування Історія	150003-Н
Пам'ятник поету Олександру Сергійовичу Пушкіну	ск. Жозефіна Полонська, арх. Хрисанф Васильєв	1889 рік, Приморський бульвар	Монументальне мистецтво Архітектура та містобудування Історія	150004-Н
Пам'ятник генерал-фельдмаршалу, генерал-губернатору Новоросійського краю і Бессарабії князю Михайлу Семеновичу Воронцову	арх. Франческо Боффо	1863 рік, Соборна площа	Монументальне мистецтво Архітектура та містобудування	150006-Н

По-друге, у 2023 році історичний центр Одеси, в межах якого знаходяться зазначені пам’ятники, внесений до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
А за національним законодавством об’єкт Всесвітньої спадщини є пам’яткою національного значення.
Втім, як з’ясувалося, не такі це вже перешкоди.
10 листопада 2023 року Уряд ухвалив рішення виключити два з трьох пам’ятників з Державного реєстру нерухомих пам'яток культурної спадщини національного значення, яке дозволяє демонтувати пам’ятники Пушкіну та князю Воронцову, як «маркерів антиукраїнської політики» за виразом т. в. о. Міністра культури та інформаційної політики Ростислав Карандєєва.
З легкої руки Кабміну ці пам’ятники більше не є національним надбанням.
Ті, хто ще не забув російську мову, напевно пам’ятають вислів: «Если нельзя, но очень хочется, – то можно». Але ж в нашему дивному задзеркаллі діє дещо інша теза: «Якщо можна, але не дуже хочеться, – то не можна».
Керуючись саме нею на засіданні топонімічна комісія Одеської міськради в листопаді 2023 року вирішила не чіпати ні Пушкіна, ні Воронцова, мотивуючи це тим, що статуї, хоч вже і не національне надбання, але все ж мають виняткову художню цінність. Тим більш, що рішення Кабміну - це лише дозвіл, а не вимога.
Так чи інакше, але станом на сьогодні ми маємо (за формулюванням сайту «Думська») два переліки історичних постатей, які мають по-різному трактуватись в контексті деколонізації публічного простору, оприлюднені Інститутом національної пам'яті України.
До чорного списку (Перелік № 1) увійшли генерал-губернатор Новоросії Воронцов та його наступник Строганов, а також Суворов, Потьомкін та Пушкін.
У білому списку (Перелік № 2) опинилися Арман-Еммануель де Рішельє (Дюк), граф Ланжерон, Йосип Дерібас, міські голови Григорій Маразлі та Микола Новосільський, градоначальник Фома (Томас) Кобле. До речі, цей список формується Інститутом за результатами розгляду звернень органів місцевого самоврядування, виконавчої влади, юридичних осіб, громадян і є достатньо динамічним, тобто допускає переміщення тих чи інших прізвищ як з, так і до першого..
Мене в цих Переліках дивує от що: і Ришельє, і Воронцов мають схожі кар’єри військової та державної служби. Обидва вірно служили Російській імперії на всіх призначеннях. Обидва нагороджені її найвищими відзнаками. Обидва зробили неймовірно багато для Одеси. Обидва завершили державну службу посадою Новоросійського генерал-губернатора.
А от у списки попали різні: Михайло Семенович – у розстрільний, тобто на знесення; а от доблесний герцог, який відмовився присягати Французській республіці і залишився відданим монархії, – навпаки. Чого так? Може тому, що у першого прізвище на «ов», а другого – на «льє»? Втім, це мій домисел.
До речі, на службі Російскій імперії саме Ришельє став головним ідеологом і найбільш успішним колонізатором півдня України.
Здається ми забули про третій пам’ятник. Олександру Сергійовичу Пушкіну.
Ні, не забули. Просто він в цьому переліку займає особливе місце. Чому?
Так вже сталося, що в час великої безглуздої війни, що затіяла недоімперія проти України, пам’ятники Пушкіну, в якому б місті країни вони не стояли, - це не просто пам’ятники, а справжні ідеологічні маркери імперскості. Чому так? Бо, за великим рахунком, перші два персонажі були нехай успішними й талановитими, але чиновниками, справа яких дбати про матеріальне підлеглого населення.
А от поет - це зовсім інше. Його царина - мізки людей. А для імперії - це вже ідеологія та пропаганда.
Тепер більш розлогіше про одеський пам’ятник.
Як я зазначив вище, пам’ятник був встановлений через 50 років (за цей термін змінилося ціле покоління мешканців Росії) після смерті поета.
То й що з того? запитаєте ви. А саме те, що це сталося не в перші роки після смерті Пушкіна, який, до речі, прожив в Одесі ледь більше року, а лише через пів століття від цієї події.
Питання: чому так?
Можливо тому, що, по-перше, Пушкін мало що значив для міста і був в Одесі персоною випадковою і не надто зручною.
Якби не зусилля його приятелів, а також поблажливе ставлення до талановитої молодої людини з боку керівників Новоросії: спершу генерала Інзова (під його началом Олександр Пушкін перебував у Кишиніві під час заслання на південь Росії), потім графа Воронцова, в канцелярії якого майбутній великий російський поет «працював» колезьким секретарем і, в решті, був відправлений рахувати сарану в херсонські степи.
Якби не вони, то прозябав би майбутній російський геній в Кишиніві. І не прочитали б вдячні покоління «геніальні строки» про брудну та пильну Одесу. І не було б, скоріш за все, йому пам’ятника в Південній Пальмірі. Але доля вирішила інакше.
По-друге: тому що безпосередньо після трагічної та дурної смерті пам’ятник поетові ставити не було за що. Від слова «взагалі».
Так, Пушкін провів у місті цілих 13 місяців (1823–1824). Але його перебування тут було конфліктним і подразливим: він сварився з своїм безпосереднім начальником Воронцовим; зваблював дам «высшего общества» Одеси; скаржився на «нестерпну провінційність» міста.
Ба більше. Власно і «на Юга» він потрапив в якості вигнанця, який критикував цензуру, самодержавство, бюрократію. В його талановитій кудрявій голові роїлися шкідливі вільнодумні думки; він дозволяв собі з іронією та знущанням писати про царів і сановників.
Власне, його одеський період - це сварки, дуелі, зваблювання та кохання, підступні вчинки, неподобства, і аж ніяк не "служіння Росії".
За що пам’ятник? Адже молодий поет був незручний, живий і… шкідливий.
А от після смерті… І це по-третє.
Саме так. П’ятдесяти років вистачило, щоб імперська історіографія зробила з цього періоду в житті письменника «романтичну легенду»: мовляв, поет надихався Одесою, “вдихав південне море” і тим самим освячував по суті провінційне місто “російським словом”.
Саме тому пам’ятник Пушкіну в Одесі (відкритий 1889 року) - це не про Пушкіна як особистість, це навіть не прояв ставлення до культури, як такої. Це беззаперечний елемент імперської пропаганди.
Це не пам’ятник поету, а заява імперії про власність Росії через нього на ментальний простір міста. Колись жива і не надто зручна для влади людина була перетворена імперією на ідола та корисний ідеологічний інструмент.
Можливо ті, хто навчався за часів СРСР, пам’ятають, що Пушкін помер у 1837 році. Але ж тоді, в першій половині XIX століття, Одеса ще зберігала свій різноманітний, космополітичний характер - з грецькими, єврейськими, італійськими, вірменськими, навіть французькими рисами. Присутність російської культури в місті не була домінуючою.
В 1810 князь І.М. Долгоруков здійснюючи подорож в Одесу та Київ («Славны бубны…, с. 159») був вражений тим, що доводиться «… в Росії в степу у берегів Чорного моря, їздити на поштових конях з іноземною збруєю і упряжжю, слухати розмову Німецькою та Французькою на козлах, і бути не в змозі розмовляти російською ні з кучером, ні з форейтором».
А от після останньої Кримської війни (1853–1856) Росія почала активно утверджувати ідеологію єдності імперії, шукаючи символи, які могли би легітимізувати її присутність у «південних провінціях». І от тут-то до нагоди став поет, який, «на щастя», достатньо давно помер. Історія його життя перетворилася на податливий матеріал, з якого умілий скульптор міг виліпити бодай що.
Саме так у другій половині XIX ст. Пушкін з письменника та поета перетворився на аватар імперії - священний символ «рускава духа». За 50 років імперія зробила з нього універсальний, зручний та “безпечний” образ - не політичного опозиціонера (яким він був у житті і через що опинився в Одесі), а «великого російського поета», який “возвеличив Росію”.
Саме тому встановлення його пам’ятників перетворилося на свого роду маркування, яке означало: «Відтепер це - російське місто, з російською культурою і російськими ідолами». Через це їх обов’язково ставили у колоніях імперії (Одеса, Тбілісі, Вільно, Кишинів, Рига) як клеймо: «Тут ступала нога російського генія - отже, це наша земля».
Якщо підсумувати, то по суті пам’ятник поету став інструментом легітимізації російської присутності.
Саме тому в українському вимірі ставлення до бронзового погруддя на Думській (тепер вже Біржевій) площі набуває нового сенсу - не як до символу поезії, а як бронзово-кам’яного привиду імперії.
І остання теза цього допису: що робити з цим привидом?
Моє ставлення до цього питання таке:
По-перше, пам’ятник на Біржевій площі – це не пам’ятник поету Пушкіну, як такому. Він взагалі не має він відношення до поезії.
По-друге, боротьба з пам’ятниками, особливо під час гарячої війни, - це слабкий хід слабкої нації. Як і знищення російськомовних книжок. Згадайте фашистську Німеччину з її вогнищами з книжок Гьоте та Шиллера. Хіба постраждала репутація цих світочів? Ні! А от німці виказали себе варварами. Що принизливо для країни і нації, яка дала світові цих геніїв.
Так навіщо нам йти таким самим шляхом? Толстой, Достоєвський, Пушкін, Булгаков, Бунін, інші... Вони вже зайняли своє місце в історії і світовій культурі. Тому оце наше меншовартісне перейменування та знесення аж ніяк їх не зачепить. А от нас… Тому
По-третє, до закінчення війни всі ці псевдо патріотичні рухи треба припинити. Аби ідеологічна боротьба з ущербними нащадками тієї імперії не перетворилася на фарс. Згадайте пам’ятник засновникам Одеси (Більше про це тут (ru)). Він був встановлений з нагоди століття існування міста. І не просто існування, а процвітання.
За наступні 100 років його двічі зносили. Спочатку червоні більшовики, потім зелені. Ну куди це?...
А що було з Воронцовим? В 30-і минулого століття його поховання було розграбоване, рештки князя та його дружини сплюндровані, а пам’ятник намагалися знести. Гаразд, це робили «Швондери» радянських часів. Но ми ж не такі! Скільки можна танцювати на граблях? Давайте дорослішати.
І ще. Друзі, ви зробіть хоча б половину з того, що зробили батьки-засновники. Так, розмальовувати фарбою, писати образливі слова та зносити – це гідні вчинки по відношенню тих, кого вже давно немає. Гідні вандалів. Та хіба ж ми такі?
Отже давайте спершу переможемо, а там дамо гідну оцінку кожному.
Тому, напевно, ось таке рішення, принаймні до закінчення війни, є найкращим.
І наостанок. А вам, шановні, не приходило в голову, що оціма своіми знесеннями, образливими написами, обливаннями фарбою, ви не чините спротив імперії й колоніалізму, а, навпаки, підігруєте їм.
Уявіть собі пересічного одесита середнього віку. Проходить він повз чи-то пам’ятника Пушкіну, чи-то Воронцову по своїх справах. Його реакція: ну, пам’ятник і пам’ятник; ну, досить старий; ну, досить гарний. А ще й поставлений за кошт одеситів. От і добре. Пройшов і забув. Бо інших проблем вистачає.
Аж тут бач, фарбою пам’ятник залили, а тут якийсь текст подразливий написали, а тут чомусь пам’ятник, що бог зна скільки років простояв, фанерою забили. Щось тут не так.
І лізе пересічний містянин в телеграм-помийку за роз’ясненням. А там таке...
А тут ще й наші доблесні журналісти на весь світ розносять: мовляв активісти в Одесі пам’ятник такий-то фарбою вимазали. Молодці, напевно... А з іншого боку, то активісти, чи вандали?
Ви не розумієте, роз’яснюють журналісти: вандали - це ті, що підземні переходи розмальовують. А це - точно активісти, ще й патріоти.
Гаразд, думає пересічний перехожий. А все ж, дай гляну, що це за негідники такі були, що їм предки помилково пам’ятники поставили.
І от дізнається бідолага, що Пушкін - творець сучасної російської мови (якою, до речі, цей громадянин розмовляє), що казку про золоту рибку, що в дитинстві улюблена бабуся розповідала, написав саме він. Така гарна та повчальна казка... Так в чому ж справа? Навіщо зносити? Він про рибку та золотого півника, а його якимось маркером якоїсь імперії... Нічого не розумію!
А Воронцов. Тут ще більш дивна історія. Виявляється він благодійником був (більш як два мільйони власних коштів на місто витратив), а ще й Одесу зробив такою, якою всі пишаються. А ще й успішним керівником. Новоросії. Цілий генерал-губернатор! А якщо Новоросії, то до чого тут Україна? А з іншого боку, хіба у нас зараз таких самих генерал-губернаторів не попризначали? І що, цим також пам’ятники поставлять?... А потім зносити будуть?
І хто зна, до чого цей пересічний додумається...
А може правильніше вмонтувати біля кожного з монументів таку собі чавунну роз’яснювальну табличку? Наприклад: "Пам’ятник Олександру Пушкіну, всесвітньо відомому поету середини ХІХ ст. Проживав в Одесі 1823–24 рр."
Або "Михайло Семенович Воронцов, видатний державний діяч середини ХІХ ст. Відзначився успіхами в розбудові Одеси та благодійністю".
І все! Ніяких новоросій, імперій та маркерів. Пройшла людина повз, прочитала, і пішла далі. І жодного когнитивного дисонансу.
Може, так буде краще.

---

Читати

Частина І. Пам’ятник герцогу Рішельє