Вкурортній зоні Одеси, що зветься Великий Фонтан, від його 16 станції в бік меморіалу 411 батареї, йде вулиця з назвою "Дача Ковалевського".
Саме так, не вулиця Ковалевського, тут якраз нічого дивного не було б, а саме ДАЧА.
Впевнений, що більшість городян і, тим більше, гостей міста слабо уявляють, хто такий Ковалевський.
А тут цілу вулицю названо на честь, чомусь, його дачі...
Чи мало дач великих і гарних, що належали персонам знатним і не дуже, було і є вздовж узбережжя Одеси, але лише дача Ковалевського удостоїлася дати назву вулиці.
Що ж то були за ДАЧА (будинок, ділянка землі чи географічне місце) та сам пан Ковалевський, що вони таким дивним чином увійшли до топоніміки міста?
Шановний читач! В перших числах Нового 2024 року завершена робота над книгою "Перший одеський водопровід. Реконструкція історії".
Поки що вона видана в електронному вигляді. Прочитати твір безкоштовно можна на літературній платформі Букнет за посиланням:
https://booknet.ua/book/pershii-odeskii-vodoprovd-rekonstrukcya-stor-b419270
Сподіваюсь, що це дослідчення дозволить шанувальникам історії Одеси побачити її дещо з іншого кута зору.
Приємного читання.
У сорокових роках XIX століття склалася компанія з пенсіонерів-невдах: відставних чиновника Пішона та військового Віттенберга, які ні з того, ні з цього вирішили влаштувати водопровід із віддаленого від міста (десь за 12 км) джерела до Одеси. Знаходилося це багате прісною водою джерело в районі поселення Великий Фонтан і було здавна відоме. Нечисленні місцеві жителі користувалися ним для власних потреб і водопою худоби.
Не узгодивши з одеським начальством свою ініціативу Пішон з Віттенбергом «про всяк випадок» ще 1834 року взяли джерело в оброчне утримання на 36 років у колонії Люстдорф.У тому ж 1834 році вони звернулися із клопотанням про відведення їм в Одесі місця для водосховища, обіцяючи надати з водопроводу за це військовому шпиталю і міському сирітському будинку безкоштовне користування водою до 10 бочок на добу і самому місту безоплатно до 3000 бочок на рік на випадок пожежі (одна сорокаведерна бочка вміщала близько 500 л. води). Компаньйони були впевнені, що міське начальство їх підтримає, адже жодної допомоги від міста, окрім виділення декількох невеличких ділянок землі для розміщення резервуарів та прокладання труб, вони не просили.
Пропозиція виглядала вельми респектабельною, тому партнери були, напевно, чимало здивовані, зіткнувшись з несподіваними перепонами їхньому починанню не тільки з боку міської влади, а й Будівельного комітету, одним із завдань якого було саме сприяти підприємництву, корисному для міста. Лише через 9 років, 11 травня 1843 року, після втручання самого генерал-губернатора і додаткових поступок з боку підприємців, міському начальству було дано розпорядження виділити у їх розпорядження місце для влаштування басейну, куди мала надходити вода.Проте радість підприємців була передчасною, оскільки восени того ж 1843 р. у відведенні ділянки їм було відмовлено на тій підставі, що, мовляв, місто саме зібралося воду провести. Компаньйони не здавалися і, після чергового звернення до генерал-губернатора, вони за його клопотанням отримали не лише дозвіл на роботи, а й позику на будівництво на 5 років у 16 тис. рублів з міської скарбниці.
У 1845, незважаючи на бюрократичні зволікання, Пішон з Віттенбергом були готові приступити до будівництва водонапірної вежі та насосної станції біля джерела, припускаючи підняти воду на 30 сажнів над рівнем моря трьома кінними машинами.«Недостатокъ средствъ, отсутствіе нужныхъ сведеній, разныя тормозы тяжело отразились на материальномъ положеніи предпринимателей, и дело уже почти совсемъ погибало, когда на помощь къ нимъ явился <з 1847 року> таганрогскій купецъ Тимофей Ковалевскій, ставшій с 12-го января 1849 года <після смерті Пішона> компаньйономъ Виттенберга*».За справу він береться с розмахом.
* Тут і далі для спрощення сприйняття старих текстів літера «ѣ» замінена літерою «е» (в оригіналі: свѣдѣній).
«У самаго берега моря выстроилъ онъ зданіе для двухъ паровыхъ машинъ, которыя, точно также какъ аппараты, были выписаны изъ Англіи. На возвышенномъ степномъ берегу, въ несколькихъ десяткахъ саженъ отъ моря, и на высоте 30 саженъ надъ его уровнемъ, поставлена была башня, в 21 ½ саженъ вышиною, куда накачивается вода паровыми машинами. Въ ней помещаются две водопроводные трубы, съ коленомъ на верху. Съ высоты 50 саженъ надъ моремъ, идетъ вода по трубе на 22 сажени внизъ въ <чугунные> трубы, положенные въ землю, на протяженіи 11 1/3 верстъ. Въ городе онъ устраиваетъ резервуаръ, въ виде каменной каланчи, вмещающій несколько сотъ бочекъ. Въ этотъ резервуаръ въ первый разъ была пущена вода въ 1853 году» [Шмідт].
Пізніше з головного накопичувача вода була доведена до розташованих в різних частинах міста 8 менших басейнів, з яких відпускалася за плату. Біля басейнів були збудовані спеціальні будки, в яких (або поряд з якими) знаходилися водорозбірні крани, а всередині – доглядач, який відпускав воду та приймав за неї плату.
Отже, через 20 років після зародження ідеї, перший одеський водопровід запрацював. Не дожив до цієї славної події його головний натхненник і зачинатель відставний чиновник Пішон.
Неясна доля його сподвижника відставного ротмістра Віттенберга. Зате досяг успіху 1-ї гільдії таганрозький купець Ковалевський.
Прийнято вважати, що заслугу Ковалевського гідно оцінили в місті – звели його у звання почесного громадянина Одеси, яке передавалося нащадкам по чоловічій лінії. Але це не так.
Влітку 1853 року Ковалевський отримує дозвіл на влаштування водопою для худоби ямщиків, які доставляють до Одеси хліб та інші продукти на конях.
Здавалося, що його бізнес процвітає. Водовози охоче розбирають воду з головного та малих басейнів і розвозять містом вдячним споживачам.
І так дійсно могло б бути, але відбулося те, чого власник водопроводу бередбачити не міг (хоча, напевно, мав).
Далі гірше: «…воды, доставлявшейся водопроводомъ Ковалевскаго, далеко не хватало на потребности города: на первыхъ порахъ водопроводъ этотъ доставлялъ до 91 000 ведеръ воды въ сутки, но съ теченіемъ времени и это количество сократилось, такъ что во второй половине шестидесятыхъ годовъ имъ уже доставлялось только отъ 44 000 до 56 000 ведеръ; водовозы попрежнему развозили воду изъ колодцевъ бочками, и цены на нее ничуть не упали».
Зрозуміло, що зменшення обсягів продажу води вдвічі негайно позначилося на доходах Ковалевського: його підприємство остаточно ставало нерентабельним.
Хто зна, можливо, постійні фінансові негаразди плюс поважний вік призвели до психічного зриву. Як свідчить міська легенда, Тимофій Ковалевський наклав на себе руки, кинувшись зі збудованої ним вежі. Втім цього ми достовірно не знаємо. Опікуном водопроводу стає його син Андрій. Але і в нього справи йдуть не краще.
Ось така сумна вийшла повість. Головні герої її безславно пішли з життя, а їхня справа зазнала фіаско. Пішону з Віттенбергом було навішано ярлика некомпетентних дилетантів, а Тимофія Ковалевського, згідно міській легенді, взагалі виставлено чудакуватим багатієм, що здуру збудував величезну вежу, а потім кинувся з неї вниз та розбився. Сам водопровід пізніше отримав принизливу позначку «так званий».
І справді, через 150 років після запуску першого водопроводу та 130 після припинення його роботи все виглядає саме так. Але ж водогін був побудований!, і 20 років він давав місту справжню питну воду. Завдяки водопроводу Ковалевського Одеса отримала необхідний запас часу для накопичення фінансових, технологічних та організаційних ресурсів для побудови нині діючого Дністровського водопроводу. А засновники того, першого, водопроводу, зрештою, досягли своєї мети і за власні кошти на свій страх і ризик все ж таки доставили і доставляли в місто цілющу вологу протягом двадцяти років. Може це не подвиг, але, як казав один кіношний персонаж, «щось героїчне в цьому є».Чим цікава ця історія? На перший погляд, мабуть нічим: ну, утворилась компанія, ну, деякий час попрацювала та збанкрутіла. Що тут дивного та «ексклюзивного», що варте уваги? Але це не так, бо питання питної води було вкрай важливе для Одеси і, зауважте, за 60 років від започаткування міста ідея будівництва водопроводу, в якості основного джерела постачання міста водою, так і не зрушила з місця (пропозиції були, але чи то занадто складні та фантастичні, чи то занадто вартісні). А тут люди взяли та зробили. На свої гроші та свій ризик. Ні, зовсім непересічна історія!
Далі ми закцентуємо увагу на деяких, на наш погляд, важливих питаннях, які потребують свого розкриття. Серед них, наприклад, такі: чому проект Пішона за 15 років так і не зрушив з місця, а Ковалевський впорався за 4 роки. Або, з чого складався водопровід Ковалевського, де проходив; врешті решт, звідки взялася «Дача Ковалевського», і таке інше.Відповідь на це запитання криється у тому факті, що 1834 року підприємці взяли Великофонтанське джерело в оренду саме у колонії Люстдорф.
У 1803 році перший градоначальник Одеси герцог де-Рішельє придбав у одеського купця графа Віцентія Потоцького додаткові землі з метою оселити на них колоністів, що приходили у великій кількості з Німеччини. 1804 року біля Одеси виникли три німецькі колонії: Великий та Малий Либенталь та Люстдорф. Остання межувала з селищем Великий Фонтан і фактично була передмістям Одеси. Колонія Люстдорф входила до складу Грос-Лібентальської волості Одеського повіту. Однак 1053 дес. землі їй було виділено зі складу Одеського градоначальства. Саме ця обставина послужила підґрунтям для подальших багаторічних суперечок щодо належності тієї чи іншої суміжної території.
В 1805 Тираспольським повітовим землеміром Шаржинським, за розпорядженням Одеського градоначальника, було проведено межування цих земель. Надалі на підставі цього межування Люстдорфські колоністи і володіли виділеною ним територією. Один екземпляр Плану межування зберігався у справах Опікунського комітету у справах колоністів Південного Краю Росії. А ось другий, переданий Одеській міській владі, схоже, був загублений. Скільки всього копій плану було виготовлено – також невідомо.
У 1829 і 1830 роках за завданням міської влади землемірами Ілліним та Калиновським було заново складено плани земель градоначальства, в т.ч. і прилеглих до колонії Люстдорф. Як пізніше з’ясувалося Плани 1805 і 1830 років відрізнялися тим, що в них по різному визначалась межа між градоначальством та поселенням Люстдорф. Не вдаючись в деталі виходило, що за старим планом колоністам належало Великофонтанське джерело та частина прилеглої до нього землі.
Доки джерелом користувалися лише місцеві жителі Великого Фонтану безпосередньо і для водопою худоби, юридична сторона приналежності фонтану мало кого цікавила. Але коли на нього звернули увагу люди з великими капіталами, обидві сторони негайно оголосили джерело своєю власністю, оскільки в перспективі це обіцяло чималі вигоди для правовласника.
Саме в цей час на джерело звернув увагу чиновник 7 класу Пішон (7 клас для чиновника прирівнювалися до загальновійськового звання підполковник).
1834 року вони уклали договір з колонією на оброчне утримання джерела.
Того ж року колоністи уклали контракт з дуже впливовими в Одесі підприємцями Штиглицемъ, Вальтеромъ та Райпертомъ на будівництво при джерелі шерстомийного заводу.
Зрозуміло, що місто з цим погодитися не могло, тим більше, що облаштування джерела було здійснено за його рахунок, а головними користувачами були мешканці Одеського Градоначальства.
Микола Пішон (Nikola Pichon), будучи чиновником досить високого рангу і зацікавленою особою, не міг не знати про колізію, що має місце.
Проте, схоже, він дещо злукавив і уклав договір оренди джерела саме з колонією Люстдорф. Мабуть, йому це зробити було простіше, ніж домовитися з керівництвом Одеси. Після цього компаньйони звертаються до міського начальства з проханням дозволити прокласти водопровід в Одесу саме з цього джерела.
Неважко здогадатися яка мала бути реакція міста.
Такою вона і була: будь які ініціативи підприємців напряму саботувалися керівництвом міста і особливо Будівельним комітетом.
На це явно вказує Рапорт Одеського будівельного комітету на ім'я Новоросійського та Бессарабського генерал-губернатора від 25 січня 1841 року за № 487 в якому зазначається, що оскільки «… г. Пишонъ входил въ сношеніе съ Комитетом объ Иностранныхъ поселенцахъ Южнаго края Россіи, и получил согласіе о найме фонтана», то нехай він і надалі з ним домовляється.
Ці обставини були для компаньйонів настільки обтяжливими, що вони навіть перестали сплачувати оренду за джерело.
Про це свідчить Рапорт поліцмейстера від 19 грудня 1846 р. № 14420 на ім'я Одеського Військового Губернатора наступного змісту:
«Одесской городской полиціи
Рапортъ
19 декабря 1846 № 14420
Его Превосходительству,
Господину Военному Губернатору города Одессы, управляющему и гражданскою частію.Во исполненіе предписанія Вашего Превосходительства от 25 числа прошлаго ноября за № 14443, Градская Полиція представленіемъ отношенія Попечительнаго Комитета об иностранных поселенцах Южнаго края Россіи № 7044, имеетъ честь донести, что о взысканіи съ чиновника 7 класса Пишона и Ротмистра Виттенберга, за наемъ по контракту въ Люстдорфской колоніи Источника 428.57 руб. серебромъ, а въ случае неплатежа объ описи на эту сумму имущества имъ принадлежащега, сделано со стороны полиціи надлежащея распоряженіе, объ ономъ уведомленъ Попечительный Комитетъ.
Полицмейстеръ
Помощникъ Полицмейстера
Приставъ гражданскихъ делъ»
За курсом 1847 р. у перерахунку на асигнації 428 руб. 57 коп становлять 1500 крб., що наводить на думку, що Пішон з Віттенбергом не вносили плату за оренду джерела протягом останніх п'яти років, тобто з моменту початку обговорення проекту з керівництвом міста.
Зауважимо, що і шерстемийня на джерелі побудована не була.
Ближче до кінця 40-х будівництво не відбувалося вже з інших причин: стало зрозуміло, що водонапірна вежа біля джерела, якою передбачалося підняти воду на висоту 30 сажнів,
не зможе забезпечити необхідного тиску води в водогоні для її подачі у місто.
Для вирішення проблеми Пішон вже разом з Ковалевським (1848 рік) звернулись до влади Одеси з проханням виділити їм одну десятину землі
біля хутора Новікова для будівництва допоміжної напірної вежі. Таку ділянку їм було надано.
Наприкінці 1848 - початку 1849 (вже після смерті Пішона) проект було принципово змінено: Ковалевський прийняв рішення будувати водонапірну вежу на верхньому плато (про це далі).
Питання 2. Чому саме "Дача"?
Як було зазначено вище, наприкінці 1848 Ковалевський вносить в проект принципові зміни.
Новий проект був затверджений Головним управлінням шляхів сполучення (що свідчить пройого якість) за кошторисом в 300,000 руб.
Для його втілення Ковалевський придбав діляну землі над джерелом площею 15 десятин або 1310 кв. саж. (це дещо більше 15 гектарів) і розпочав на ній будівництво величезної водонапірної вежі та двох будинків для персоналу та проживання родини. Зауважимо, що в ті часи, незалежно від розміру ділянки, будь який великий будинок в передмісті з додатковими будівлями та господарськими спорудами, призначений для проживання та відпочинку, називався дачею. Тим більш в курортній зоні на березі моря.
Так от, розпочате Ковалевським будівництво було настільки грандіозним, що навіть з Одеси допитливі громадяни приїздили сім'ями на нього подивитись.
Навіть за сучасними нормами приблизний розмір будівельного майданчика лише вежі мав становити десь 37 х 65 м.
Але ж крім вежі будувались ще два житлових будинки та інші підсобні споруди.
А внизу біля джерела зводилась будівля насосної станції.
З огляду на масштаб будівництва слід зауважити, що для такого малого і спокійного поселення, розташованого відносно далеко від Одеси, як Великий Фонтан, така досить тривала у часі подія, з залученням великої кількості людей та матеріальних ресурсів, дійсно виглядала як щось надзвичайне, особливе і видовищне.
Валентин Катаєв в повісті "Белеет парус одинокий" у Главі 8 "Людина за бортом!» згадуючи вежу
зазначає, що "Це була величезна споруда, схожа на жахливо збільшену шахову туру. Одесити приходили щонеділі цілими сім'ями подивитися на дивину".
Мабуть саме тому «Дача Ковалевського» так тісно увійшла в історію і топоніміку цієї місцевості.
Питання 3. Що представляв собою водопровід Ковалевського?
Зауважимо, що хоча згодом на дітище Ковалевського навісили ярлик "так званий", перший одеський водопровід був справжнім водопроводом.
Спираючись на дане вище визначення, з'ясуємо з чого складався водопровід, побудований Ковалевським?
На основі доступних нам відомостей можна стверджувати, що таких складових було всього шість:
Водогін
Завдяки архівній справі № 382, що зберігається в Державному архіві Одеської області (ДАОО, Ф.4.,Оп.24) відновити маршрут проходження водогону не складає значних труднощів.
Як зазначається у справі, Управління одеського градоначальника по Будівельному комітету листом № 2797 від 1 травня 1851 року повідомляє Одеську міську думу,
про те, що
«Таганрогскій 1 гильдіи купецъ Ковалевскій ... изъяснилъ, что начальный пунктъ канавы для этой другой линіи трубъ, имеетъ быть на бульваре, идущемъ между городомъ и предместьемъ Молдованкою, и дороги, проходящей черезъ этотъ бульваръ изъ города на Молдованку; продолженіе же канавы отъ города къ Б. фонтану пойдетъ по тому же бульвару и частью по площадям, къ нему прилегающимъ, мимо кладбища по дороге къ Малой фонтанской таможенной заставе; далее за заставою мимо салотопейныхъ заводовъ до хуторской земли купца Новикова»
Позначивши згадані місця та пункти на плані Одеського градоначальства, отримаємо наступну схему
Позначення на схемі (починаючи від міста) :
Маршрут водогону ми проклали об'єднавши фрагменти плану Одеси 1864 року та Військово-топографічної карти (права частина схеми) 1846–1863 рр., створеної під керівництвом Ф.Ф. Шуберта та П.О. Тучкова. Місця, позначені за №№ 5, 7 на Військово-топографічній карті супроводжуються написом «Гидравлическая маш.».
(Синім прапорцем позначено можливе місце, яке відводив Пішон головному резервуару (в районі Старого кладовища) в останньому варіанті свого проекту.
Протяжність водопроводу склала 11,33 версти або, у звичних нам метричних одиницях, 12 км.
Головний накопичувальний резервуар
Отже, водогін брав початок від Водонапірної вежі, шо була збудована десь над Великофонтанським джерелом на Дачі Ковалевського, а закінчувався накопичувальною ємністю на перетині вулиць Старопортофранківської (Зовнішній бульвар) та Великої Арнаутської в ІІ частині міста.
Підполковник Шмідт визначає це місце так: «Въ городе, у Черепенникова моста, устроенъ резервуаръ, в виде каменной каланчи, съ железнымъ скрепленіемъ, вмещающій несколько сотъ бочекъ. Въ этотъ резервуаръ въ первый разъ была пущена вода въ 1853 году».
За твердженням ювілейного видання «Въ городе у Черепенникова моста (через канаву Внешнего бульвара), въ конце Большой Арнаутской улицы, близъ нынешнего толкучаго рынка, устроенъ былъ резервуаръ в виде каменной каланчи».
Начебто все зрозуміло, але справа в тому, що в цьому місці каланчі (в загальноприйнятому сенсі цього слова) ніколи не було!
То звідки ж взялася каланча? Може десь неподалік було щось подібне, в чому містилася накопичувальна ємність?
Жодних документальних підтверджень цьому ми не знайшли. Хіба що у замітці від 1 жовтня 1958 р., присвяченій 85-річчю одеського водопроводу, газета «Знамя комунізма», згадуючи водопровід Ковалевського, повідомила,
що «…по чугунному водопроводу протяженностью около 11 километров поступала <вода> в резервуар, установленный на обрушившейся этим летом башне в сквере на углу улиц Кирова и проспекта Сталина*. Дальше вода шла самотеком в город…».
* Нині Базарна вулиця та Олександрівський проспект.
Власно, ця «башня» дійсно була каланчею (її ми згадували в нарисі, присвяченому "Старому базару").
Щоб не перевантажувати текст, ми не станемо наводити докази (а вони є), що це не та каланча. Просто зазначимо, що це не вона.
Так яким був і де знаходився головний резервуар? Відповідь міститься у справі №1667 від 1852 року за відомством Одеського Будівельного Комітету
«По прошенію купца почетнаго гражданина Тимофея Ковалевскаго объ утвержденіи плана и фасада на постройку бассейна и флигеля» (ДАОО, Ф.59.,Оп.2.,Спр.1677).
Саме в ній йдеться про головний накопичувальний резервуар.
В справі зазначається, що Почесний громадянин таганрозький 1-ї гільдії купець Тимофій Андрєєва син Ковалевський 1 травня 1852 року звертається до БК з проханням затвердити план на «на возведеніе <…> бассейна для провода воды съ Большаго фонтана въ городъ и флигеля для заведывателя темъ бассейномъ на принадлежащемъ <йому> месте, состоящемъ во 2-й Части въ новоприбавленномъ къ бульвару L-кварталу подъ № 1» та видати дозвіл на будівництво.*
Такий дозвіл (при тому, що план містить порушення правил забудови центральної частини міста) пану Ковалевському було надано.
* Зараз адреса цієї ділянки – вул. Велика Арнаутська, 125.
З плану видно, що "басейн" був двоповерховим будинком восьмикутної форми діаметром приблизно 13 метрів. На внутрішньому плані будови можна розібрати (креслення постраждало за роки зберігання), що власне металевий басейн містився на другому рівні, який спирався на склепінчасті перекриття. Вода в басейн подавалася з підземної магістралі. На плані не видно, але можна припустити, що з басейну вели труби для відведення води в малі басейни, розташовані в різних частинах міста (про них - далі), та назовні для відпуску води водовозам. Об'єм басейну розрахунково становив від 200 до 250 куб.м. (400÷500 бочок).
Чи була споруда басейну каланчею? Звісно ні. Тоді звідки каланча? Наразі можна дати таке пояснення її появи: це просто термінологічна плутанина.
Мабуть іншого визначення для того, що побудував Ковалевський, підполковник Шмідт (а саме його дослідження стало першоджерелом) просто не знайшов.
Отже водопровід Ковалевського завершувався не баком, встановленим на кам'яній каланчі, а досить великою накопичувальною ємністю, влаштованою в окремому двоповерховому будинку, спеціально для цього спроектованому і побудованому.
До речі, у поясненнях до плану Одеси 1864 року за № 17 ця будівля з ємністю зазначається як «Водопроводный бассейнъ Ковалевскаго». Згадок про каланчу у цьому місці на плані немає.
Водонапірна вежа
Мабуть, це найцікавіший, загадковий та майже містичний компонент водопроводу Ковалевського. Не випадково вона згадується не лише в фаховій, але й у художній літературі.
Що нам відомо про неї?«На возвышенномъ степномъ берегу, въ несколькихъ десяткахъ саженъ отъ моря, и на высоте 30 саженъ* надъ его уровнемъ, поставлена была башня, въ 21 ½ сажень вышиною, куда накачивается вода паровыми машинами. Въ ней помещаются две водопроводные трубы, съ коленомъ на верху. Съ высоты 50 саженъ надъ моремъ, идетъ вода по трубе на 22 сажени внизъ въ трубы, положенные въ землю, на протяженіи 11 1/3 верстъ».З ювілейного видання:
* 1 сажень = 213,36 см.
«Въ 1849 году у берега моря выстроено было зданіе для двухъ паровыхъ машинъ, выписанныхъ изъ Англіи. Въ несколькихъ десяткахъ саженъ отъ берега, на высоте 30 саж. надъ уровнемъ моря, поставлена была башня высотою въ 21,5 саж; въ эту башню вода накачивалась машинами на высоту до 38 саж.».З Лоції Чорного моря
«Между Люстдорфомъ и мысомъ Большой Фонтанъ берегъ несколько вдался; на немъ, не доходя 1 ¼ мили до мыса, небольшая балка, на левомъ берегу которой стоитъ среди сада высокая каменная башня бывшаго водопровода Ковалевскаго (высотою отъ основанія 22 сажени). Она всюду хорошо видна съ моря, начиная отъ Днестровскихъ устьевъ. Со старымъ Одесскимъ электрическимъ маякомъ, ныне упраздненнымъ, башня эта составляетъ створъ по румбу NO – SW 66° 25’».
Узагальнимо отримані відомості. Отже:
Наступне питання щодо вежі: де вона була розташована?
Частково відповідь на нього ми вже отримали: на лівому березі балки в кількох десятках сажен від берега на висоті (як ми з'ясували) 20 сажнів над рівнем моря. Але де саме?
В інтернет-пабліках, присвячених, наприклад, одеському Будинку творчості письменників (адреса вул. Дача Ковалевського, 111) згадується про те,
що біля його тильних воріт свого часу була заросла бур'яном ділянка із залишками зруйнованої цегляної будови заввишки трохи більше п'яти метрів. Начебто це те, що залишилося від водонапірної вежі.
Чи можливо таке? Так, бо Будинок творчості розташований як раз на ділянці, що спочатку належала Ковалевським, пізніше - Ковалевським та Федоровим.
Але все це вельми приблизно та ненадійно, а добре було б знайти якесь свідчення, яке б точно вказувало: ось те місце, де була вежа.
Чи не замала ця сума для такої чималої споруди? Напевно ні, бо окрім водонапірної вежі та водогону, вартість якого оцінюється в 80÷90 тис.руб., Ковалевському необхідно було побудувати ще чотири компоненти його системи: насосну станцію, головний накопичувальний резервуар в місті, малі басейни з приміщеннями для сторожів, та досить розгалужену мережу міського водопроводу. На все це від проектних 300 000 тисяч залишається менше 200 000 рублів. Зазначимо, що ці об’єкти також були досить ресурсоємними та витратними.
Коли вежа була побудована і скільки простояла?
Для відповіді на це запитання наведемо декілька фактів:«Берег. Между немецким селением Люстдорфом и мысом Большой Фонтан берег незначительно вдался вглубь материка; на нем, в расстоянии 1¼ мили от мыса Большой Фонтан, имеется не особенно большая балка. На левом берегу балки находится заметный со стороны моря сад.
Малі басейни
Що відомо? З публічних джерел тільки те, що з головного резервуару вода була «доведена до расположенныхъ въ разныхъ частяхъ города 8 меньшихъ бассейновъ, изъ которыхъ вода отпускалась за плату». Тобто басейнів було вісім.
Проте, є дані щодо того, що 1853 року генерал-губернатор дає дозвіл почесному громадянину Тимофію Ковалевському «устроить бассейны на 9 площадяхъ: на 3-х площадяхъ по 100 кв. саж. и 6 площадяхъ – по 25 кв. саж.».Відносно точно локалізувати місця знаходження малих басейнів дозволяють архівні документи з фондів Управління Новоросійського і Бессарабського генерал-губернатора, Будівельного комітету, Одеської міської думи та ряду інших ДАОО. Ось ці місця:
Як ці басейни були обладнані?
Відомо, що влітку 1853 року Тимофій Ковалевський отримує дозвіл на влаштування водопою для худоби ямщиків, які доставляють до Одеси хліб та інші продукти.
На підставі дозволу на всіх майданах міста, де були привози продуктів, облаштовувалися водопої, що складаються з крана, корита для худоби, будки сторожа.
На початку 1854 Ковалевський звертається до Управління Новоросійського та Бессарабського генерал-губернатора з клопотанням
«о дозволеніи ему вывезти изъ заграницы въ Одессу, безъ платежа пошлины: пять тысяч саженей чугунныхъ трубъ для проведенія воды по самому городу, пять чугунныхъ запасныхъ бассейновъ разной величины, десять большихъ крановъ для отпуска воды въ бочки и снабженія ею водопоевъ и пятьдесятъ малыхъ крановъ для отпуска воды ведрами».Оскільки йдеться про комплект для 5 басейнів (окрім труб), то виходить, що кожен із них був оснащений двома великими кранами для наповнення бочок і десятьма малими для відпуску води у відра. Окрім цього біля кожного басейну було збудоване приміщення для сторожа, який одночасно приймав плату за воду. Там же знаходився вентиль, яким регулювалася подача води в басейн з магістралі.
На завершення теми будівництва першого одеського водопроводу наведемо вельми цікавий документ від 2 березня 1854 року за № 1900 із Справи під назвою «О пропуске въ Одессу изъ заграницы водопроводныхъ трубъ для купца Ковалевскаго» (ДАОО, Ф.4, Оп.30, Спр.26).
Зверніть увагу от на що:«Управленіе Новороссийскаго и Бессарабскаго Генералъ-Губернатора, 2 марта 1854 года за № 1900, о пропуске въ Одессу изъ заграницы: 5 тыс. саж. чугунныхъ водопроводныхъ трубъ, 5 чугунныхъ бассейновъ и 60 крановъ для водопровода.
Господину Одесскому ГрадоначальникуЯ представлялъ докладъ Министру финансовъ о ходатайстве строителя водопровода изъ источника большаго фонтана въ г. Одессу Таганрогскаго 1-й гильдіи купца Ковалевскаго, о дозволеніи ему ввезти изъ заграницы въ Одессу, безъ платежа пошлины: пять тысячъ саженей чугунныхъ трубъ для проведенія воды по самому городу, пять чугунныхъ запасныхъ бассейновъ разной величины, десять большихъ крановъ для отпуска воды въ бочки и снабженія ею водопоевъ и пятьдесятъ малыхъ крановъ для отпуска воды ведрами. На это Г. Статсъ-Секретарь Бронъ отъ 9 февраля за № 2259 уведомилъ меня, что онъ имелъ счастье входить по изъясненному предмету со всеподданнейшимъ докладомъ къ Государю Императору, полагая разрешить купцу Ковалевскому ввезти изъ за границы въ Одессу безъ платежа пошлинъ … водопроводные трубы, бассейны и краны, съ темъ, чтобы половину пошлинъ за те изъ выше означенныхъ предметовъ, которыя употреблены будутъ вне черты порто-франко, уплачена была таможне изъ доходовъ г. Одессы въ такіе сроки, какія окажется возможнымъ определить по ближайшему собранію Министерства Внутреннихъ делъ и Местнаго начальства и по положенію городскихъ доходовъ и расходов; другую же половину этихъ пошлинъ принять на счетъ Казны.
Его Императорскому Величеству благоугодно было въ 5 день сего февраля собственноручно написать «Исполнить». Объ изъясненіи Высочайшего повеленія имею честь сообщить Вашему Превосходительству, для объявленія купцу Ковалевскому и для зависящихъ отъ городскаго Начальства распоряженій къ исполненію онаго, присовокупляя, что по Таможенному ведомству соответственное распоряженіе по этому предмету уже сделано.
Подлинное подписалъ Исполняющій должность Генералъ-Губернатора,
Генералъ отъ Инфантеріи Федоровъ».
Питання 4. Що не так з почесним громадянством Тимофія Андрійовича?
У багатьох літературних та Інтернет-джерелах висловлюється твердження про те, що Тимофія Ковалевського за заслуги перед містом (а саме за будівництво першого централізованого водопроводу в Одесі) було зведено у звання «Почесного громадянина Одеси».
Зокрема, у короткому історичному нарисі, присвяченому історії Одеського водопроводу, автори формулюють це так: «За услуги перед городом в деле строительства первого централизованного водопровода Тимофей Ковалевский был удостоен звания «Почетный гражданин Одессы».
До середини 30-х років ХІХ століття стала відчутною соціальна напруженість між набираючим в Росії силу класом капіталістів і дворянським станом.
Полягала вона в тому, що найнікчемніший представник дворянства володів набором прав і привілеїв, неспідставним з аналогічними для найбагатшої і найвпливовішої частини міського населення.
Цей конфлікт інтересів вимагав свого вирішення. Введення до складу міських обивателів стану «Почесних громадян» якраз і було спробою нівелювання такого роду невідповідності.
У згаданому маніфесті у його заключній частині говориться: «Даруя городамъ сіи новыя права и преимущества, какъ новый залогъ попечительности Нашей и непрерывнаго вниманія къ прочимъ пользамъ ихъ обывателей, Мы удостоверены, что съ таковымъ распространеніем оныхъ, предохранятся почетные роды гражданъ отъ упадка, откроется вящее поощреніе къ труду и благонравію и добрыя навыки, трудолюбіе и способности предуспеютъ найти въ семъ роде жизни свойственную имъ награду, почесть и отличіе».
Статус потомственого почесного громадянина не був просто «почесним». Він значно підвищував соціальний статус його власника. Мав він перевагу у т.ч. перед званням купця: був спадковим і тому найпривабливішим для людини, яка прагнула набути більше особистих та майнових прав.
Завершуючи розгляд «почесного громадянства» Тимофія Ковалевського, змушені констатувати, що це звання було присвоєно йому (як би того не хотілося) не за заслуги перед Одесою, але за його власною ініціативою за його особисті досягнення.
Навесні 1853 року запрацював перший одеський водопровід.
В 1873 році він припинив існування.
Хронологічний огляд 20 років функціонування водопроводу Ковалевсько.
1852. В грудні цього року відбувся перший пуск води трубами водогону.
1853. 15 лютого водопровід запрацював. В березні цього ж року розпочалася продаж води водовозам з головного резервуару.
В жовтні 1853 Росія вступила в чергове протистояння з Туреччиною. 3 листопада маніфест про початок війни був оприлюднений в Одесі.
Яке відношення мала війна до водопроводу та його власника ми з'ясували раніше.
Як слідство Ковалевський зазнав значного фінансового та емоційного навантаження: війська руйнували елементи водопроводу; відбирали значні обсяги води, за яку не сплачували; скаржилися на власника водопроводу та його прикажчиків міській владі, що спричиняло додатковий емоційний тиск на Тимофія Андрійовича;
фактично унеможливилоcь користування басейнами міськими водовозами, що остаточно припинило надходження коштів.
Війна завершилася 19 березня 1856 року, а суперечки Ковалевського з начальством різного рівня з приводу задоволення його грошима за взяту військами воду тривали більш як десять років потому аж до вересня 1868, коли Тимофія Ковалевського вже давно не було живим, а справа перейшла до його сина Андрія.
1862. Будівля, в якій містилася парова машина, отримала тріщини від обвалу нагірного берега.
Її довелося розібрати і переставити в інше місце. Поки цей процес тривав (а пішло на це чотири місяці), водопровід не діяв.
Друга половина 60-х. Збіднення Великофонтанського джерела, внаслідок чого водопровід доставляв в місто лише від 44 000 до 56 000 відер (замість 91 000).
Спроба розширити джерело призвела до погіршення якості води внаслідок її осолонення.
1870. Пожежа на насосній станції. Для проведення ремонтних робіт вже Андрію Ковалевському довелося позичати грошей у міста, а для відновлення подачі води клопотати перед Міською думою про суттєве підвищення розцінок.
І, нарешті, 1873 рік. Цього року перший одеський водопровід остаточно припинив своє існування.
Якщо у Вас виникли запитання відносно теми нарису та книги, звертайтеся через форму зворотнього зв'язку.
З повагою, Сергій Іванченко.© Сергій Іванченко, 2023
Авторський проект відтворення історії Одеси існує більше 6 років. За цей час багато чого зроблено; багато чого на меті.
Як ви помітили, сторінки проекту не містять жодних рекламних матеріалів, що так дошкуляють читанню в задоволення.Як це не сумно, але автор вимушений звернутися по допомогу, бо без неї ця справа приречена.
Сподіваюсь, після донатів на користь наших Збройних сил, ви зможете підтримати і нас. Бо правдива історія це у т.ч. запорука нашої перемоги.
Гривнева карта Приват Банку: 4149 4993 7656 8406
Гривнева карта Monobank: 4441 1111 4299 9360
Єврозона: IBAN IE85CITI99005171140772 (BIC code: CLJUGB21 Receiver: IVANCHENKO SERHII)
США USD: 70585690000759399 (SWIFT/ BIC Code: UNJSUAUKXXX Receiver: IVANCHENKO SERHII)
Буду також вдячний за поширення вподобаного матеріалу в соціальних мережах.З подякою, Сергій Іванченко