Перший Одеський водопровід
(припинив існування 1873 року)

Зміст

Вкурортній зоні Одеси, що зветься Великий Фонтан, від його 16 станції в бік меморіалу 411 батареї, йде вулиця з назвою "Дача Ковалевського".
Саме так, не вулиця Ковалевського, тут якраз нічого дивного не було б, а саме ДАЧА.

Впевнений, що більшість городян і, тим більше, гостей міста слабо уявляють, хто такий Ковалевський. А тут цілу вулицю названо на честь, чомусь, його дачі... Чи мало дач великих і гарних, що належали персонам знатним і не дуже, було і є вздовж узбережжя Одеси, але лише дача Ковалевського удостоїлася дати назву вулиці.
Що ж то були за ДАЧА (будинок, ділянка землі чи географічне місце) та сам пан Ковалевський, що вони таким дивним чином увійшли до топоніміки міста?

А справа полягає в тому, що десь в цьому місці нагірного плато брав початок перший Одеський водопровід, збудований на власній землі купцем 1-ї гільдії з міста Таганрог Тимофієм Андрійовичем Ковалевським. І саме це місце перетворилося в середині XIX століття на чималий небачений у цих краях будмайданчик, на території якого було споруджено величезну водонапірну вежу, службові та житлову будівлі, а ярусом нижче – насосну станцію з паровими машинами.

1. Що відомо

Перш ніж перейти до висвітлення історії першого одеського водопроводу, зафіксуємо те, що про нього взагалі відомо у широкому доступі. Для цього ми вибрали низку авторітетних джерел, відомості з яких формують інформаційний контекст проблеми. Це (у хронологічному порядку їх публікацій):

• Матеріали для географії та статистики Херсонської губернії, зібрані підполковником генштабу О. Шмідтом та видані у Санкт-Петербурзі 1863 року.
  [1] Материалы для географии и статистики России, собранные офицерами генерального штаба. Херсонская губерния : составил генерального Штаба подполковник А. Шмидт. Часть вторая. – Санктпетербург: в типографии Калиновскаго, 1863
  Як зазначав О. Шмідт, в основу опису покладена «примерная подробная программа статистическихъ описаній губерній и областей Российской Имперіи», складена 1858 року при департаменті генерального штабу відповідно сучасним вимогам науки. Всі відомості мали бути наведені станом на 1 січня 1858 року. Той факт, що підготовлені паном підполковником описи, у т.ч. пов'язані з забезпеченням Одеси водою, ґрунтуються на науковому підході та зроблені в період «процвітання» водопроводу Ковалевського, змушують ставитись до них із достатньою довірою.
• Доповідь члена Одеського статистичного комітету Олександра Шмакова. Опублікована у Пам'ятній книжці Одеського градоначальства на 1870 р.
  [2] Памятная книжка одесского градоначальства на 1870 г. изданная Одесским статистическим комитетом. – Одесса: в тип. П. Францова, 1869
  Відомості з цієї доповіді є важливими, оскільки вони були зафіксовані в останні роки функціонування водопроводу Ковалевського.
• Видання, присвячене 100-річчю Одеси, підготовлене спеціальним комітетом
  [3] Труды русских водопроводных съездов. Съезд IV 4 – 11 апреля 1899 г. в Одессе. – Москва: типо–литогр. Товарищества И.Н. Кушнерев и К, 1901
  , очолюваним товаришем (заступником) міського голови В.М. Лігіним. До складу комітету увійшли визначні Одеські вчені: професори О.І. Цегляних та В.К. Надлер, Швенднер, Діатропов, Ленц, Шейн, Боріневич.
• Доповідь інженера І. О. Платса «Історичний нарис розвитку водопостачання міста Одеси» на 4-му водопровідному з'їзді, що відбувся в Одесі 1899 р.
  [4] Одесса. 1794–1894 / издание Городского общественного управления к столетию города. – Одесса : тип. А. Шульце, 1894
• Огляд інженер-технолога Ф.А. Данилова у збірці «ВОДОПРОВОДИ РОСІЙСЬКИХ МІСТ».
  [5] Краткое описание, составленное по данным, собранным в 1910 г. Постоянным Бюро Русских Водопроводных съездов, инженер–технологом Ф.А. Даниловым. / Ф.А. Данилов // Водопроводы русских городов.– М., 1911
  В огляді дається стислий опис водопроводів, складений за даними, зібраними в 1910 році Постійним Бюро Російських Водопровідних з'їздів.
• Короткий історичний нарис, присвячений 120-річчю Одеського водопроводу
  [6] КРАСЮК А.И. КЯ3ЫМОВА Г.Ф. К ИСТОРИЯ ОДЕССКОГО ВОДОПРОВОДА / Краткий исторический очерк / Одесса, 1993
  , підготовлений з ініціативи та за участю керівництва акціонерного підприємства «Одесводоканал» 1993 року.

Так от, узагальнюючи все, що викладено цими шановними спеціалістами у наведених джерелах, виникає ось така візія предмету цього нарису.

У сорокових роках XIX століття склалася компанія з пенсіонерів-невдах: відставних чиновника Пішона та військового Віттенберга, які ні з того, ні з цього вирішили влаштувати водопровід із віддаленого від міста (десь за 12 км) джерела до Одеси. Знаходилося це багате прісною водою джерело в районі поселення Великий Фонтан і було здавна відоме. Нечисленні місцеві жителі користувалися ним для власних потреб і водопою худоби.

Не узгодивши з одеським начальством свою ініціативу Пішон з Віттенбергом «про всяк випадок» ще 1834 року взяли джерело в оброчне утримання на 36 років у колонії Люстдорф.

У тому ж 1834 році вони звернулися із клопотанням про відведення їм в Одесі місця для водосховища, обіцяючи надати з водопроводу за це військовому шпиталю і міському сирітському будинку безкоштовне користування водою до 10 бочок на добу і самому місту безоплатно до 3000 бочок на рік на випадок пожежі (одна сорокаведерна бочка вміщала близько 500 л. води). Компаньйони були впевнені, що міське начальство їх підтримає, адже жодної допомоги від міста, окрім виділення декількох невеличких ділянок землі для розміщення резервуарів та прокладання труб, вони не просили.

Пропозиція виглядала вельми респектабельною, тому партнери були, напевно, чимало здивовані, зіткнувшись з несподіваними перепонами їхньому починанню не тільки з боку міської влади, а й Будівельного комітету, одним із завдань якого було саме сприяти підприємництву, корисному для міста. Лише через 9 років, 11 травня 1843 року, після втручання самого генерал-губернатора і додаткових поступок з боку підприємців, міському начальству було дано розпорядження виділити у їх розпорядження місце для влаштування басейну, куди мала надходити вода.

Проте радість підприємців була передчасною, оскільки восени того ж 1843 р. у відведенні ділянки їм було відмовлено на тій підставі, що, мовляв, місто саме зібралося воду провести. Компаньйони не здавалися і, після чергового звернення до генерал-губернатора, вони за його клопотанням отримали не лише дозвіл на роботи, а й позику на будівництво на 5 років у 16 тис. рублів з міської скарбниці.

У 1845, незважаючи на бюрократичні зволікання, Пішон з Віттенбергом були готові приступити до будівництва водонапірної вежі та насосної станції біля джерела, припускаючи підняти воду на 30 сажнів над рівнем моря трьома кінними машинами.
Але справа знову застопорилась. Як зазначається в ювілейному виданні

«Недостатокъ средствъ, отсутствіе нужныхъ сведеній, разныя тормозы тяжело отразились на материальномъ положеніи предпринимателей, и дело уже почти совсемъ погибало, когда на помощь къ нимъ явился <з 1847 року> таганрогскій купецъ Тимофей Ковалевскій, ставшій с 12-го января 1849 года <після смерті Пішона> компаньйономъ Виттенберга*».
* Тут і далі для спрощення сприйняття старих текстів літера «ѣ» замінена літерою «е» (в оригіналі: свѣдѣній).

За справу він береться с розмахом.

«У самаго берега моря выстроилъ онъ зданіе для двухъ паровыхъ машинъ, которыя, точно также какъ аппараты, были выписаны изъ Англіи. На возвышенномъ степномъ берегу, въ несколькихъ десяткахъ саженъ отъ моря, и на высоте 30 саженъ надъ его уровнемъ, поставлена была башня, в 21 ½ саженъ вышиною, куда накачивается вода паровыми машинами. Въ ней помещаются две водопроводные трубы, съ коленомъ на верху. Съ высоты 50 саженъ надъ моремъ, идетъ вода по трубе на 22 сажени внизъ въ <чугунные> трубы, положенные въ землю, на протяженіи 11 1/3 верстъ. Въ городе онъ устраиваетъ резервуаръ, въ виде каменной каланчи, вмещающій несколько сотъ бочекъ. Въ этотъ резервуаръ въ первый разъ была пущена вода въ 1853 году» [Шмідт].

Пізніше з головного накопичувача вода була доведена до розташованих в різних частинах міста 8 менших басейнів, з яких відпускалася за плату. Біля басейнів були збудовані спеціальні будки, в яких (або поряд з якими) знаходилися водорозбірні крани, а всередині – доглядач, який відпускав воду та приймав за неї плату.

Отже, через 20 років після зародження ідеї, перший одеський водопровід запрацював. Не дожив до цієї славної події його головний натхненник і зачинатель відставний чиновник Пішон. Неясна доля його сподвижника відставного ротмістра Віттенберга. Зате досяг успіху 1-ї гільдії таганрозький купець Ковалевський. Прийнято вважати, що заслугу Ковалевського гідно оцінили в місті – звели його у звання почесного громадянина Одеси, яке передавалося нащадкам по чоловічій лінії. Але це не так.
Влітку 1853 року Ковалевський отримує дозвіл на влаштування водопою для худоби ямщиків, які доставляють до Одеси хліб та інші продукти на конях.
Здавалося, що його бізнес процвітає. Водовози охоче розбирають воду з головного та малих басейнів і розвозять містом вдячним споживачам. І так дійсно могло б бути, але відбулося те, чого власник водопроводу бередбачити не міг (хоча, напевно, мав).

У жовтні 1853 Росія в черговий раз вступила в протистояння з Туреччиною (Кримська війна*). Як не дивно, але Тимофія Ковалевського війна торкнулася найбезпосереднішим чином: до Одеси почали заходити війська з їхніми обозами, госпіталями, кавалерією, робочими кіньми та великою рогатою худобою. Всі вони потребували питної води, платити за яку мало місто. А робити цього воно не бажало... Завершилася війна 1856 року, а суперечки Ковалевського з начальством різного рівня щодо задоволення його грошима за взяту військами воду тривали більш як десять років потому аж до вересня 1868. Тимофія Ковалевського тоді вже не було живим, а справа перейшла до його сина Андрія.
* Тут доцільно навести цитату відомого історика рідного міста Тимофія Ковалевського Таганрога Павла Філевського про те, що «Война съ турками всегда была признакомъ здоровой національной политики Россіи».

Ще одна неприємність спіткала Ковалевського 1862 року. Будівля, в якій містилася парова машина, отримала тріщини від обвалу нагірного берега, тому її довелося розібрати і переставити в інше місце. Поки будівлю насосної станції розбирали, перебудовували та знову встановлювали в неї машини (а пішло на це чотири місяці), водопровід не діяв.

Далі гірше: «…воды, доставлявшейся водопроводомъ Ковалевскаго, далеко не хватало на потребности города: на первыхъ порахъ водопроводъ этотъ доставлялъ до 91 000 ведеръ воды въ сутки, но съ теченіемъ времени и это количество сократилось, такъ что во второй половине шестидесятыхъ годовъ имъ уже доставлялось только отъ 44 000 до 56 000 ведеръ; водовозы попрежнему развозили воду изъ колодцевъ бочками, и цены на нее ничуть не упали». Зрозуміло, що зменшення обсягів продажу води вдвічі негайно позначилося на доходах Ковалевського: його підприємство остаточно ставало нерентабельним.
Хто зна, можливо, постійні фінансові негаразди плюс поважний вік призвели до психічного зриву. Як свідчить міська легенда, Тимофій Ковалевський наклав на себе руки, кинувшись зі збудованої ним вежі. Втім цього ми достовірно не знаємо. Опікуном водопроводу стає його син Андрій. Але і в нього справи йдуть не краще.

Остаточно підірвала «водяний» бізнес сім'ї пожежа, що сталася на насосній станції 1870 року. Для проведення ремонтних робіт вже Андрію Ковалевському знову ж таки довелося позичати грошей у міста, а для відновлення подачі води клопотати перед Міською думою про суттєве підвищення розцінок.
Агонія водопроводу тривала до запуску нині діючого в Одесі водогону з річки Дністер, про що ми згадували раніше. Маючи від водопроводу значні матеріальні втрати, відбиваючись від кредиторів та рішень судів, сім'я Ковалевського зрештою заявила, що остаточно відмовляється від права володіння ним на користь міста. 1873 року перший одеський водопровід остаточно припинив існування.

Ось така сумна вийшла повість. Головні герої її безславно пішли з життя, а їхня справа зазнала фіаско. Пішону з Віттенбергом було навішано ярлика некомпетентних дилетантів, а Тимофія Ковалевського, згідно міській легенді, взагалі виставлено чудакуватим багатієм, що здуру збудував величезну вежу, а потім кинувся з неї вниз та розбився. Сам водопровід пізніше отримав принизливу позначку «так званий».

І справді, через 150 років після запуску першого водопроводу та 130 після припинення його роботи все виглядає саме так. Але ж водогін був побудований!, і 20 років він давав місту справжню питну воду. Завдяки водопроводу Ковалевського Одеса отримала необхідний запас часу для накопичення фінансових, технологічних та організаційних ресурсів для побудови нині діючого Дністровського водопроводу. А засновники того, першого, водопроводу, зрештою, досягли своєї мети і за власні кошти на свій страх і ризик все ж таки доставили і доставляли в місто цілющу вологу протягом двадцяти років. Може це не подвиг, але, як казав один кіношний персонаж, «щось героїчне в цьому є».

Чим цікава ця історія? На перший погляд, мабуть нічим: ну, утворилась компанія, ну, деякий час попрацювала та збанкрутіла. Що тут дивного та «ексклюзивного», що варте уваги? Але це не так, бо питання питної води було вкрай важливе для Одеси і, зауважте, за 60 років від започаткування міста ідея будівництва водопроводу, в якості основного джерела постачання міста водою, так і не зрушила з місця (пропозиції були, але чи то занадто складні та фантастичні, чи то занадто вартісні). А тут люди взяли та зробили. На свої гроші та свій ризик. Ні, зовсім непересічна історія!

Далі ми закцентуємо увагу на деяких, на наш погляд, важливих питаннях, які потребують свого розкриття. Серед них, наприклад, такі: чому проект Пішона за 15 років так і не зрушив з місця, а Ковалевський впорався за 4 роки. Або, з чого складався водопровід Ковалевського, де проходив; врешті решт, звідки взялася «Дача Ковалевського», і таке інше.
До речі, що не так з почесним громадянством Тимофія Андрійовича?

2. Відповіді на незадані запитання

Питання 1. Чому проект Пішона за 15 років так і не зрушив з місця?

Відповідь на це запитання криється у тому факті, що 1834 року підприємці взяли Великофонтанське джерело в оренду саме у колонії Люстдорф.

Микола Пішон (Nikola Pichon), будучи чиновником досить високого рангу і зацікавленою особою, не міг не знати про колізію, що має місце. Проте, схоже, він дещо злукавив і уклав договір оренди джерела саме з колонією Люстдорф. Мабуть, йому це зробити було простіше, ніж домовитися з керівництвом Одеси. Після цього компаньйони звертаються до міського начальства з проханням дозволити прокласти водопровід в Одесу саме з цього джерела.
Неважко здогадатися яка мала бути реакція міста. Такою вона і була: будь які ініціативи підприємців напряму саботувалися керівництвом міста і особливо Будівельним комітетом. На це явно вказує Рапорт Одеського будівельного комітету на ім'я Новоросійського та Бессарабського генерал-губернатора від 25 січня 1841 року за № 487 в якому зазначається, що оскільки «… г. Пишонъ входил въ сношеніе съ Комитетом объ Иностранныхъ поселенцахъ Южнаго края Россіи, и получил согласіе о найме фонтана», то нехай він і надалі з ним домовляється.

Ці обставини були для компаньйонів настільки обтяжливими, що вони навіть перестали сплачувати оренду за джерело.
Про це свідчить Рапорт поліцмейстера від 19 грудня 1846 р. № 14420 на ім'я Одеського Військового Губернатора наступного змісту:

«Одесской городской полиціи
Рапортъ
19 декабря 1846 № 14420
Его Превосходительству,
Господину Военному Губернатору города Одессы, управляющему и гражданскою частію.

Во исполненіе предписанія Вашего Превосходительства от 25 числа прошлаго ноября за № 14443, Градская Полиція представленіемъ отношенія Попечительнаго Комитета об иностранных поселенцах Южнаго края Россіи № 7044, имеетъ честь донести, что о взысканіи съ чиновника 7 класса Пишона и Ротмистра Виттенберга, за наемъ по контракту въ Люстдорфской колоніи Источника 428.57 руб. серебромъ, а въ случае неплатежа объ описи на эту сумму имущества имъ принадлежащега, сделано со стороны полиціи надлежащея распоряженіе, объ ономъ уведомленъ Попечительный Комитетъ.

Полицмейстеръ
Помощникъ Полицмейстера
Приставъ гражданскихъ делъ»

За курсом 1847 р. у перерахунку на асигнації 428 руб. 57 коп становлять 1500 крб., що наводить на думку, що Пішон з Віттенбергом не вносили плату за оренду джерела протягом останніх п'яти років, тобто з моменту початку обговорення проекту з керівництвом міста.

Зауважимо, що і шерстемийня на джерелі побудована не була.

Ближче до кінця 40-х будівництво не відбувалося вже з інших причин: стало зрозуміло, що водонапірна вежа біля джерела, якою передбачалося підняти воду на висоту 30 сажнів, не зможе забезпечити необхідного тиску води в водогоні для її подачі у місто.
Для вирішення проблеми Пішон вже разом з Ковалевським (1848 рік) звернулись до влади Одеси з проханням виділити їм одну десятину землі біля хутора Новікова для будівництва допоміжної напірної вежі. Таку ділянку їм було надано.

Наприкінці 1848 - початку 1849 (вже після смерті Пішона) проект було принципово змінено: Ковалевський прийняв рішення будувати водонапірну вежу на верхньому плато (про це далі).

Питання 2. Чому саме "Дача"?

Як було зазначено вище, наприкінці 1848 Ковалевський вносить в проект принципові зміни.
Новий проект був затверджений Головним управлінням шляхів сполучення (що свідчить пройого якість) за кошторисом в 300,000 руб.

Для його втілення Ковалевський придбав діляну землі над джерелом площею 15 десятин або 1310 кв. саж. (це дещо більше 15 гектарів) і розпочав на ній будівництво величезної водонапірної вежі та двох будинків для персоналу та проживання родини. Зауважимо, що в ті часи, незалежно від розміру ділянки, будь який великий будинок в передмісті з додатковими будівлями та господарськими спорудами, призначений для проживання та відпочинку, називався дачею. Тим більш в курортній зоні на березі моря.

Так от, розпочате Ковалевським будівництво було настільки грандіозним, що навіть з Одеси допитливі громадяни приїздили сім'ями на нього подивитись.
Навіть за сучасними нормами приблизний розмір будівельного майданчика лише вежі мав становити десь 37 х 65 м. Але ж крім вежі будувались ще два житлових будинки та інші підсобні споруди.
А внизу біля джерела зводилась будівля насосної станції.

З огляду на масштаб будівництва слід зауважити, що для такого малого і спокійного поселення, розташованого відносно далеко від Одеси, як Великий Фонтан, така досить тривала у часі подія, з залученням великої кількості людей та матеріальних ресурсів, дійсно виглядала як щось надзвичайне, особливе і видовищне.
Валентин Катаєв в повісті "Белеет парус одинокий" у Главі 8 "Людина за бортом!» згадуючи вежу зазначає, що "Це була величезна споруда, схожа на жахливо збільшену шахову туру. Одесити приходили щонеділі цілими сім'ями подивитися на дивину". Мабуть саме тому «Дача Ковалевського» так тісно увійшла в історію і топоніміку цієї місцевості.

Питання 3. Що представляв собою водопровід Ковалевського?

Зауважимо, що хоча згодом на дітище Ковалевського навісили ярлик "так званий", перший одеський водопровід був справжнім водопроводом.

Спираючись на дане вище визначення, з'ясуємо з чого складався водопровід, побудований Ковалевським?

На основі доступних нам відомостей можна стверджувати, що таких складових було всього шість:

• По-перше, це сам водогін, що з'єднує місто із джерелом води.
• По-друге – водонапірна вежа, задача якої забезпечити необхідний тиск води у трубопроводі та компенсувати завдяки накопичувальній ємності коливання у рівнях споживання води протягом доби.
• По-третє – насосна станція, що нагнітає воду із джерела в накопичувальну ємність у вежі.
• По-четверте – головний накопичувальний басейн у місті.
• По-п'яте – малі басейни, що живилися від головного резервуару, з яких передбачалося відвускати воду кінцевим споживачам.
• По-шосте – міська водопровідна мережа, що пов'язує головний накопичувальний резервуар із малими басейнами.

Водогін

Завдяки архівній справі № 382, що зберігається в Державному архіві Одеської області (ДАОО, Ф.4.,Оп.24) відновити маршрут проходження водогону не складає значних труднощів.
Як зазначається у справі, Управління одеського градоначальника по Будівельному комітету листом № 2797 від 1 травня 1851 року повідомляє Одеську міську думу, про те, що

«Таганрогскій 1 гильдіи купецъ Ковалевскій ... изъяснилъ, что начальный пунктъ канавы для этой другой линіи трубъ, имеетъ быть на бульваре, идущемъ между городомъ и предместьемъ Молдованкою, и дороги, проходящей черезъ этотъ бульваръ изъ города на Молдованку; продолженіе же канавы отъ города къ Б. фонтану пойдетъ по тому же бульвару и частью по площадям, къ нему прилегающимъ, мимо кладбища по дороге къ Малой фонтанской таможенной заставе; далее за заставою мимо салотопейныхъ заводовъ до хуторской земли купца Новикова»

Позначивши згадані місця та пункти на плані Одеського градоначальства, отримаємо наступну схему

Позначення на схемі (починаючи від міста) :

1. Головний резервуар водопроводу Ковалевського на перетині вулиць Старопортофранківської (Зовнішній бульвар) та Великої Арнаутської.
2. Старе кладовище.
3. Малофонтанська митна застава (пункт перетину кордону порто-франко).
4. Салотопійні заводи (салгани).
5. Місце біля хуторської землі купця Новікова (на плані позначено «Ковалевский»).
6. Хутір Новікова.
7. Джерело Великого Фонтану.

Маршрут водогону ми проклали об'єднавши фрагменти плану Одеси 1864 року та Військово-топографічної карти (права частина схеми) 1846–1863 рр., створеної під керівництвом Ф.Ф. Шуберта та П.О. Тучкова. Місця, позначені за №№ 5, 7 на Військово-топографічній карті супроводжуються написом «Гидравлическая маш.».
(Синім прапорцем позначено можливе місце, яке відводив Пішон головному резервуару (в районі Старого кладовища) в останньому варіанті свого проекту.
Протяжність водопроводу склала 11,33 версти або, у звичних нам метричних одиницях, 12 км.

Головний накопичувальний резервуар

Отже, водогін брав початок від Водонапірної вежі, шо була збудована десь над Великофонтанським джерелом на Дачі Ковалевського, а закінчувався накопичувальною ємністю на перетині вулиць Старопортофранківської (Зовнішній бульвар) та Великої Арнаутської в ІІ частині міста.

Підполковник Шмідт визначає це місце так: «Въ городе, у Черепенникова моста, устроенъ резервуаръ, в виде каменной каланчи, съ железнымъ скрепленіемъ, вмещающій несколько сотъ бочекъ. Въ этотъ резервуаръ въ первый разъ была пущена вода въ 1853 году».

За твердженням ювілейного видання «Въ городе у Черепенникова моста (через канаву Внешнего бульвара), въ конце Большой Арнаутской улицы, близъ нынешнего толкучаго рынка, устроенъ былъ резервуаръ в виде каменной каланчи».

Начебто все зрозуміло, але справа в тому, що в цьому місці каланчі (в загальноприйнятому сенсі цього слова) ніколи не було!

То звідки ж взялася каланча? Може десь неподалік було щось подібне, в чому містилася накопичувальна ємність?
Жодних документальних підтверджень цьому ми не знайшли. Хіба що у замітці від 1 жовтня 1958 р., присвяченій 85-річчю одеського водопроводу, газета «Знамя комунізма», згадуючи водопровід Ковалевського, повідомила, що «…по чугунному водопроводу протяженностью около 11 километров поступала <вода> в резервуар, установленный на обрушившейся этим летом башне в сквере на углу улиц Кирова и проспекта Сталина*. Дальше вода шла самотеком в город…».
* Нині Базарна вулиця та Олександрівський проспект.

Власно, ця «башня» дійсно була каланчею (її ми згадували в нарисі, присвяченому "Старому базару").

Щоб не перевантажувати текст, ми не станемо наводити докази (а вони є), що це не та каланча. Просто зазначимо, що це не вона.

Так яким був і де знаходився головний резервуар? Відповідь міститься у справі №1667 від 1852 року за відомством Одеського Будівельного Комітету «По прошенію купца почетнаго гражданина Тимофея Ковалевскаго объ утвержденіи плана и фасада на постройку бассейна и флигеля» (ДАОО, Ф.59.,Оп.2.,Спр.1677). Саме в ній йдеться про головний накопичувальний резервуар.
В справі зазначається, що Почесний громадянин таганрозький 1-ї гільдії купець Тимофій Андрєєва син Ковалевський 1 травня 1852 року звертається до БК з проханням затвердити план на «на возведеніе <…> бассейна для провода воды съ Большаго фонтана въ городъ и флигеля для заведывателя темъ бассейномъ на принадлежащемъ <йому> месте, состоящемъ во 2-й Части въ новоприбавленномъ къ бульвару L-кварталу подъ № 1» та видати дозвіл на будівництво.* Такий дозвіл (при тому, що план містить порушення правил забудови центральної частини міста) пану Ковалевському було надано.
* Зараз адреса цієї ділянки – вул. Велика Арнаутська, 125.

На плані басейн і флігель виглядають так.

З плану видно, що "басейн" був двоповерховим будинком восьмикутної форми діаметром приблизно 13 метрів. На внутрішньому плані будови можна розібрати (креслення постраждало за роки зберігання), що власне металевий басейн містився на другому рівні, який спирався на склепінчасті перекриття. Вода в басейн подавалася з підземної магістралі. На плані не видно, але можна припустити, що з басейну вели труби для відведення води в малі басейни, розташовані в різних частинах міста (про них - далі), та назовні для відпуску води водовозам. Об'єм басейну розрахунково становив від 200 до 250 куб.м. (400÷500 бочок).

Чи була споруда басейну каланчею? Звісно ні. Тоді звідки каланча? Наразі можна дати таке пояснення її появи: це просто термінологічна плутанина.
Мабуть іншого визначення для того, що побудував Ковалевський, підполковник Шмідт (а саме його дослідження стало першоджерелом) просто не знайшов.

Отже водопровід Ковалевського завершувався не баком, встановленим на кам'яній каланчі, а досить великою накопичувальною ємністю, влаштованою в окремому двоповерховому будинку, спеціально для цього спроектованому і побудованому.
До речі, у поясненнях до плану Одеси 1864 року за № 17 ця будівля з ємністю зазначається як «Водопроводный бассейнъ Ковалевскаго». Згадок про каланчу у цьому місці на плані немає.

Водонапірна вежа

Мабуть, це найцікавіший, загадковий та майже містичний компонент водопроводу Ковалевського. Не випадково вона згадується не лише в фаховій, але й у художній літературі.

Що нам відомо про неї?
З дослідження підполковника Шмідта:

«На возвышенномъ степномъ берегу, въ несколькихъ десяткахъ саженъ отъ моря, и на высоте 30 саженъ* надъ его уровнемъ, поставлена была башня, въ 21 ½ сажень вышиною, куда накачивается вода паровыми машинами. Въ ней помещаются две водопроводные трубы, съ коленомъ на верху. Съ высоты 50 саженъ надъ моремъ, идетъ вода по трубе на 22 сажени внизъ въ трубы, положенные въ землю, на протяженіи 11 1/3 верстъ».
* 1 сажень = 213,36 см.

З ювілейного видання:

«Въ 1849 году у берега моря выстроено было зданіе для двухъ паровыхъ машинъ, выписанныхъ изъ Англіи. Въ несколькихъ десяткахъ саженъ отъ берега, на высоте 30 саж. надъ уровнемъ моря, поставлена была башня высотою въ 21,5 саж; въ эту башню вода накачивалась машинами на высоту до 38 саж.».

З Лоції Чорного моря 1903 року:

«Между Люстдорфомъ и мысомъ Большой Фонтанъ берегъ несколько вдался; на немъ, не доходя 1 ¼ мили до мыса, небольшая балка, на левомъ берегу которой стоитъ среди сада высокая каменная башня бывшаго водопровода Ковалевскаго (высотою отъ основанія 22 сажени). Она всюду хорошо видна съ моря, начиная отъ Днестровскихъ устьевъ. Со старымъ Одесскимъ электрическимъ маякомъ, ныне упраздненнымъ, башня эта составляетъ створъ по румбу NO – SW 66° 25’».

Узагальнимо отримані відомості. Отже:

1. Вежа була побудована на рівні 30 саж. (64 м) над рівнем моря на лівому березі балки.
2. Висота вежі – 21,5 саж. (45,8 м).
3. Вода в вежу нагніталася двома паровими машинами на висоту до 38 саж. (81 м).
4. З висоти 50 сажен (106,5 м) над морем вода подавалася вниз до проложених у грунті труб, що відводили її до міста.
5. Висота вертикальної відводящої труби – 22 саж. (46,7 м).
6. За даними О. Шмакова три джерела з-під землі виходили на высоті 19,5 фута (близько 6 м., або 3 саж.) над рівнем моря.
7. За даними Google Earth висота верхнього плато над рівнем моря в місці, де була збудована вежа, становить 41 м (не більше 20 сажнів).

А тепер, якщо спробувати відобразити всі ці позначки висот на схемі, то виявиться, що вони … не співставні. І головним каменем спотикання є ті самі 30 сажнів, на рівні яких начебто була побудована вежа. А от якщо виходити з того, що вежа була збудована на висоті 20 сажнів (як то випливає з Google Earth), то картина виглядає більш реалістичною.
Заперечення викликають 22 саж. довжини відводящої труби (скоріш за все вона була дещо коротшою) та, безумовно, 50 сажен, оскільки загальна висота берега та вежі складали лише 41,5 саж.

Наступне питання щодо вежі: де вона була розташована?
Частково відповідь на нього ми вже отримали: на лівому березі балки в кількох десятках сажен від берега на висоті (як ми з'ясували) 20 сажнів над рівнем моря. Але де саме?
В інтернет-пабліках, присвячених, наприклад, одеському Будинку творчості письменників (адреса вул. Дача Ковалевського, 111) згадується про те, що біля його тильних воріт свого часу була заросла бур'яном ділянка із залишками зруйнованої цегляної будови заввишки трохи більше п'яти метрів. Начебто це те, що залишилося від водонапірної вежі.
Чи можливо таке? Так, бо Будинок творчості розташований як раз на ділянці, що спочатку належала Ковалевським, пізніше - Ковалевським та Федоровим.
Але все це вельми приблизно та ненадійно, а добре було б знайти якесь свідчення, яке б точно вказувало: ось те місце, де була вежа.

Ми таке свідчення знайшли. Це англійська Адміралтейська мапа 1887 року з останніми уточненнями від 1925 року.
Двонаправлена синя стрілка на наведеному фрагменті мапи з'єднує лінію, що проходить через старий Одеський маяк і впирається в місце на карті, де була вежа Ковалевського. Це місце позначено написом «Kovalev. Water tower» (Ковалев. Водяная башня). Над лінією напис «Water Tower & Old Light Tower in line 246°» (Водяна вежа та старий маяк на лінії 246°).
Показово, що зазначене місце на карті дійсно співпадає з тим, про яке йшлося вище щодо Будинку творчості.

Що ще можна сказати про вежу? Про те, що вона була висотою 46 м (шістнадцятиповерховий будинок) ми знаємо. Діаметр в цокольній частині - близько 8 м. По нашим розрахункам на будівництво вежі пішло приблизно 136 000 одиниць ординарної одеської цегли.
При загальній вартості проекту в 300 000 руб. будівництво вежі могло обійтися Ковалевському в 25÷30 тис.руб.

Коли вежа була побудована і скільки простояла?

Для відповіді на це запитання наведемо декілька фактів:
1. В Лоції 1851 року вежа не згадується.
2. В лютому 1852 в водогін була пущена вода, тобто вежа вже повністю була готова.
3. В Лоції 1927 року вежа все ще є.
4. В Лоції 1931 року вежі вже немає.

«Берег. Между немецким селением Люстдорфом и мысом Большой Фонтан берег незначительно вдался вглубь материка; на нем, в расстоянии 1¼ мили от мыса Большой Фонтан, имеется не особенно большая балка. На левом берегу балки находится заметный со стороны моря сад.

Зважаючи на те, що лоція є значним за обсягом та складністю матеріалу документом (наприклад, Лоція 1851 р. налічує 476 сторінок) і її підготовка та видання займає близько року, можна досить точно локалізувати у часі період, протягом якого вежа Ковалевського існувала: побудована не раніше 1851 і зруйнована не пізніше 1930-го.
 

Малі басейни

Що відомо? З публічних джерел тільки те, що з головного резервуару вода була «доведена до расположенныхъ въ разныхъ частяхъ города 8 меньшихъ бассейновъ, изъ которыхъ вода отпускалась за плату». Тобто басейнів було вісім.

Проте, є дані щодо того, що 1853 року генерал-губернатор дає дозвіл почесному громадянину Тимофію Ковалевському «устроить бассейны на 9 площадяхъ: на 3-х площадяхъ по 100 кв. саж. и 6 площадяхъ – по 25 кв. саж.».
Більш точних відомостей про те, де знаходилися ці басейни, в публічних джерелах нам виявити не вдалося.

Відносно точно локалізувати місця знаходження малих басейнів дозволяють архівні документи з фондів Управління Новоросійського і Бессарабського генерал-губернатора, Будівельного комітету, Одеської міської думи та ряду інших ДАОО. Ось ці місця:

1. Головний резервуар водопроводу Ковалевського на перетині вулиць Старопортофранківської (Зовнішній бульвар) та Великої Арнаутської;
2. Поблизу Зовнішнього бульвару (Старопортофранківська) між 2 поліцейською частиною та містом;
3. Біля дома Папудова;
4. На Новому базарі поблизу церкви Стрітення Господнього (ближче до Княжої вулиці);
5. На площі проти Сабанєєва мосту на Катерининській площі.
6. На Олександрівському бульварі (Грецька площа) проти будинку Маюрова;
7. На розі Рибної вулиці та безіменного провулка біля Тюремного замку;
8. На площі на Старому базарі, де продається зелень, на вулиці Олександрівській;
9. На площі біля цвинтаря головних воріт.

На фрагменті мапі Одеси, складеній землеміром Криловим у 1864 році, відмічені приблизні місця розташування басейнів.

Як ці басейни були обладнані?
Відомо, що влітку 1853 року Тимофій Ковалевський отримує дозвіл на влаштування водопою для худоби ямщиків, які доставляють до Одеси хліб та інші продукти. На підставі дозволу на всіх майданах міста, де були привози продуктів, облаштовувалися водопої, що складаються з крана, корита для худоби, будки сторожа.
На початку 1854 Ковалевський звертається до Управління Новоросійського та Бессарабського генерал-губернатора з клопотанням

«о дозволеніи ему вывезти изъ заграницы въ Одессу, безъ платежа пошлины: пять тысяч саженей чугунныхъ трубъ для проведенія воды по самому городу, пять чугунныхъ запасныхъ бассейновъ разной величины, десять большихъ крановъ для отпуска воды въ бочки и снабженія ею водопоевъ и пятьдесятъ малыхъ крановъ для отпуска воды ведрами».

Оскільки йдеться про комплект для 5 басейнів (окрім труб), то виходить, що кожен із них був оснащений двома великими кранами для наповнення бочок і десятьма малими для відпуску води у відра. Окрім цього біля кожного басейну було збудоване приміщення для сторожа, який одночасно приймав плату за воду. Там же знаходився вентиль, яким регулювалася подача води в басейн з магістралі.

На завершення теми будівництва першого одеського водопроводу наведемо вельми цікавий документ від 2 березня 1854 року за № 1900 із Справи під назвою «О пропуске въ Одессу изъ заграницы водопроводныхъ трубъ для купца Ковалевскаго» (ДАОО, Ф.4, Оп.30, Спр.26).

«Управленіе Новороссийскаго и Бессарабскаго Генералъ-Губернатора, 2 марта 1854 года за № 1900, о пропуске въ Одессу изъ заграницы: 5 тыс. саж. чугунныхъ водопроводныхъ трубъ, 5 чугунныхъ бассейновъ и 60 крановъ для водопровода.
Господину Одесскому Градоначальнику

Я представлялъ докладъ Министру финансовъ о ходатайстве строителя водопровода изъ источника большаго фонтана въ г. Одессу Таганрогскаго 1-й гильдіи купца Ковалевскаго, о дозволеніи ему ввезти изъ заграницы въ Одессу, безъ платежа пошлины: пять тысячъ саженей чугунныхъ трубъ для проведенія воды по самому городу, пять чугунныхъ запасныхъ бассейновъ разной величины, десять большихъ крановъ для отпуска воды въ бочки и снабженія ею водопоевъ и пятьдесятъ малыхъ крановъ для отпуска воды ведрами. На это Г. Статсъ-Секретарь Бронъ отъ 9 февраля за № 2259 уведомилъ меня, что онъ имелъ счастье входить по изъясненному предмету со всеподданнейшимъ докладомъ къ Государю Императору, полагая разрешить купцу Ковалевскому ввезти изъ за границы въ Одессу безъ платежа пошлинъ … водопроводные трубы, бассейны и краны, съ темъ, чтобы половину пошлинъ за те изъ выше означенныхъ предметовъ, которыя употреблены будутъ вне черты порто-франко, уплачена была таможне изъ доходовъ г. Одессы въ такіе сроки, какія окажется возможнымъ определить по ближайшему собранію Министерства Внутреннихъ делъ и Местнаго начальства и по положенію городскихъ доходовъ и расходов; другую же половину этихъ пошлинъ принять на счетъ Казны.

Его Императорскому Величеству благоугодно было въ 5 день сего февраля собственноручно написать «Исполнить». Объ изъясненіи Высочайшего повеленія имею честь сообщить Вашему Превосходительству, для объявленія купцу Ковалевскому и для зависящихъ отъ городскаго Начальства распоряженій къ исполненію онаго, присовокупляя, что по Таможенному ведомству соответственное распоряженіе по этому предмету уже сделано.

Подлинное подписалъ Исполняющій должность Генералъ-Губернатора,
Генералъ отъ Инфантеріи Федоровъ».

Зверніть увагу от на що:

1. Питання про безмитне ввезення комплектуючих для якогось там водопроводу обговорювалося на рівні самого Государя і отримало Височайше схвалення.
   До речі, генерал-губернатор просить Одеського градоначальника насамперед інформувати про це саме купця Ковалевського, а вже потім надати необхідні розпорядження «к исполнению онаго»;
2. Навряд чи можна припустити, що генерал-губернатор особисто клопотатиме перед міністром фінансів, а той – перед самим імператором про сумнівний у фінансовому плані та незначущий для міста проект.
   Тобто на той час водопровід Ковалевського не був «так званим»;
3. Ковалевський був звільнений від сплати 100% мита за ввіз обладнання для водопроводу, а ця сума була чималою.

Питання 4. Що не так з почесним громадянством Тимофія Андрійовича?

У багатьох літературних та Інтернет-джерелах висловлюється твердження про те, що Тимофія Ковалевського за заслуги перед містом (а саме за будівництво першого централізованого водопроводу в Одесі) було зведено у звання «Почесного громадянина Одеси».

Зокрема, у короткому історичному нарисі, присвяченому історії Одеського водопроводу, автори формулюють це так: «За услуги перед городом в деле строительства первого централизованного водопровода Тимофей Ковалевский был удостоен звания «Почетный гражданин Одессы».
Письменник та історик Одеси Аркадій Чудновський у першій частині трилогії, присвяченій історії Одеси говорить про те, що 15 лютого 1853 «начал работать построенный купцом Тимофеем Андреевичем Ковалевским водопровод от источника на Большом фонтане (длина 12 км) в город. В награду Ковалевского возвели в звание «Потомственного почетного гражданина Одессы». І так далі.
Нам зрозуміло патріотичне бажання авторів наголосити, що заслуги Ковалевського перед містом були належним чином оцінені громадою та керівництвом. Але, на жаль, все було зовсім не так. Чому?

• По-перше, використовувати титул «Почетный гражданинъ» Тимофій Андрійович розпочав задовго до того, як роботи з будівництва водопроводу було завершено. Прямим підтвердженням цього є, наприклад, Прошеніє від 1 травня 1852 (до запуску водопроводу залишається рік) в якому Тимофій Ковалевський представляється Почесним громадянином.
  Навряд чи можна припустити, що заслуги будь-кого перед громадою визнаються ще до того, як буде отримано однозначно позитивний і значимий для неї результат. А позитивний результат будівництва у 1852 році зовсім не був очевидним.
• По-друге. Звернемося до процедури, ні, не присвоєння звання, а зарахування до стану Почесних громадян, як це правильно називалося. Саме так, оскільки імператорський Маніфест «Объ установленіи новаго сословія подъ названіемъ Почетныхъ Гражданъ» від 10 квітня 1832 р., §1 вводив «Въ состояніи городскихъ обывателей <…> новое сословіе Почетныхъ Гражданъ»
  [14] Манифест «Об установлении нового сословия под названием Почетных Граждан».– II Отделения Собственной Его Императорского Величества Канцелярии, 1833.– Т.VII [1832].– №5284
  .
  А для того, щоб до цього стану бути зарахованим, сам кандидат мав подати до Герольдії прохання «… съ приложеніемъ всехъ актовъ и удостовереній, доказывающихъ право на оное».
  Якщо Герольдія знаходила подані документи такими, що заслуговують на повагу, вона доповідала про це Урядовому Сенату.
  А той, якщо знаходив документи переконливими, видавав «на <почесне> гражданство потомственное грамоты» (§13), як це мало місце у випадку Тимофія Ковалевського (особистим почесним громадянам видавалося свідоцтво). Тож ініціатором отримання Почесного громадянства міг бути лише сам Ковалевський, а не місто.
• По-третє, для набуття статусу «Потомствений Почесний громадянин» претендент купецького стану (а Ковалевський саме до нього належав) повинен був мати такі публічні досягнення як: або бути зведений у звання Комерції або Мануфактур Радника, або нагороджений одним з російських орденів, або перебувати 10 років у першій, або 20 років у другій гільдії, «не подпавъ въ теченіи сего времени несостоятельности и не бывъ опорочено судебнымъ приговоромъ» (§9). Тобто Ковалевському для здобуття титулу Почесного громадянина необхідно було пройти багаторічний шлях добропорядного успішного бізнесмена, а не просто збудувати за п'ять років, наприклад, водопровід.
• По-четверте, присвоєння звання «почесного громадянина Одеси» (або будь-якого іншого міста) як елемента відзнаки та заохочення за особливі заслуги перед цим містом у 50-х роках XIX століття в принципі не могло бути застосовано, оскільки така форма прояву лояльності тоді просто була відсутня як така. Справа в тому, що інститут почесного громадянства міст виник значно пізніше – лише 1863 року. Причому не на законодавчому рівні, а прецедентно в м. Самара. Це звання справді присуджувалося за персональні визначні заслуги перед містом як форма подяки без особливих привілеїв матеріального чи соціального характеру. Присвоювалося воно за результатами клопотання Міської думи та символізувало виняткову форму висловлювання подяки громади за діяльність на користь міста.

Що ж до Тимофія Ковалевського, то він був «просто» «Потомственим Почесним громадянином» Російської імперії.

Коротко дамо роз'яснення ситуації.

Завершуючи розгляд «почесного громадянства» Тимофія Ковалевського, змушені констатувати, що це звання було присвоєно йому (як би того не хотілося) не за заслуги перед Одесою, але за його власною ініціативою за його особисті досягнення.

3. Двадцять років роботи

Навесні 1853 року запрацював перший одеський водопровід.
В 1873 році він припинив існування.

То ж як склались ці двадцять років для водопровода та його засновника?

Хронологічний огляд 20 років функціонування водопроводу Ковалевсько.
1852. В грудні цього року відбувся перший пуск води трубами водогону.
1853. 15 лютого водопровід запрацював. В березні цього ж року розпочалася продаж води водовозам з головного резервуару.
В жовтні 1853 Росія вступила в чергове протистояння з Туреччиною. 3 листопада маніфест про початок війни був оприлюднений в Одесі.
Яке відношення мала війна до водопроводу та його власника ми з'ясували раніше.
Як слідство Ковалевський зазнав значного фінансового та емоційного навантаження: війська руйнували елементи водопроводу; відбирали значні обсяги води, за яку не сплачували; скаржилися на власника водопроводу та його прикажчиків міській владі, що спричиняло додатковий емоційний тиск на Тимофія Андрійовича; фактично унеможливилоcь користування басейнами міськими водовозами, що остаточно припинило надходження коштів.
Війна завершилася 19 березня 1856 року, а суперечки Ковалевського з начальством різного рівня з приводу задоволення його грошима за взяту військами воду тривали більш як десять років потому аж до вересня 1868, коли Тимофія Ковалевського вже давно не було живим, а справа перейшла до його сина Андрія.
1862. Будівля, в якій містилася парова машина, отримала тріщини від обвалу нагірного берега. Її довелося розібрати і переставити в інше місце. Поки цей процес тривав (а пішло на це чотири місяці), водопровід не діяв.
Друга половина 60-х. Збіднення Великофонтанського джерела, внаслідок чого водопровід доставляв в місто лише від 44 000 до 56 000 відер (замість 91 000). Спроба розширити джерело призвела до погіршення якості води внаслідок її осолонення.
1870. Пожежа на насосній станції. Для проведення ремонтних робіт вже Андрію Ковалевському довелося позичати грошей у міста, а для відновлення подачі води клопотати перед Міською думою про суттєве підвищення розцінок.
І, нарешті, 1873 рік. Цього року перший одеський водопровід остаточно припинив своє існування.

Використані матеріали: