Частина 4. Одеський Спасо-Преображенський собор: від руйнування до наших днів

Одеса. Спасо-Преображенський собор після останньої реконструкції

Зміст

Частина 1. Одеський кафедральний Спасо-Преображенський собор. 1794-1823.
Частина 2. "Російський період" в історії собору.
Частина 3. Загибель собору.
Частина 4. Від зруйнування до наших днів.

 4.1. Собор

 4.2. Площа

 4.3. Фонтани

 4.4. Воронцов

 4.5. Замість епілогу

Історична довідка

Одеський Спасо-Преображенський кафедральний собор-найбільший православний храм Одеси. Він закладений в 1794 році; освячений в 1808 році, закритий в 1932 році; зруйнований в 1936 нібито як такий, що не представляє архітектурної цінності.
Після відновлення наново освячений: в 2001 році - каплиця дзвіниці; у 2002 році - нижній храм; у 2003 році - верхній храм. Головний вівтар собору освячений 21 липня 2010 року.
Прийнятий в експлуатацію рішенням виконавчого комітету Одеської міської ради № 134 від 18.03.2005 р.
Наказом Міністерства культури і туризму України від 16 червня 2007 року № 662/0/16-07 Собор включений в реєстр об'єктів культурної спадщини України як пам'ятник історії, в якому поховані М. С. Воронцов і Е.К. Воронцова.

Отже, в 1936 році Спасо-Преображенського собор був знищений, в 2005-воскрес. Як же склалася доля за цей період усього того, що так чи інакше було пов'язане з собором? Дізнаємось про це.

Собор

Останні суттєві зміни в житті Одеського Спасо-Преображенського собору сталися в перші роки 20 сторіччя. В результаті останньої реконструкції 1906р. значно змінилися як фасад будівлі, так і його внутрішня частина: добудували два бічні куполи, портик, прикрасили дзвіницю. Колони, пів і іконостас відновили білим і світло-сірим мармуром. Дзвіницю прикрасили новими пілястрами, фронтони з кожного фасаду підвищили і замінили розподіл ярусів. Шпиль значно розширили в діаметрі новою обшивкою з дощок, висота споруди збільшилася на 3 сажні і 2 аршини. На ньому встановили новий залізний хрест, удвічі більший попереднього.

Тоді ж в соборі було проведено електричне освітлення, а для кращого очищення повітря з Лондона отримано спеціальне вентиляційне устаткування.
Будівлю собору підключили до міського водоводу і до міської каналізаційної мережі. У 1906 році в храмі встановили електричну сигналізацію.
Таким чином в результаті останньої реконструкції Одеський Спасо-Преображенський собор став одним з найбільших храмів на території Російської імперії. Тепер він міг вмістити близько 12 тисяч чоловік.
Основні розміри будівлі склали: довжина-105, ширина-42, а висота-51 м.

Отже, як це не цинічно звучить, але розбирати було що.

Місцева газета "Чорноморська Комуна", 6 березня 1936г. писала:

"Близько 150 робітників працюють по розбиранню Собору на площі Червоної армії, яка реконструюється. 6 автомашин і 25 підвод щодня вивозять камінь з площі. Увесь камінь, мармур і інші матеріали з розбираного Собору йде на будівництво нових шкіл. Знос Собору має бути закінчений 15 березня. На місці Собору буде дитячий майданчик".

Обмірні креслення північного фасаду Моцакова Обмірні креслення північного фасаду Моцакова
Обмірні креслення північного фасаду Моцакова
Перед вибухом одеський інженер Моцаков в якості "посмертної маски собору" зробив обмірні креслення його північного фасаду
Надалі це креслення і фотографії, що збереглися, послужили базою при розробці робочої документації основної будівлі собору і дзвіниці.
Після руйнування собору єпископська кафедра була перенесена в Успенську церкву (Преображенська, 70), після чого вона стала називатися Успенський кафедральний собор.
121 школа навпроти Соборної площі 121 школа навпроти Соборної площі
121 школа навпроти Соборної площі

Із каменю зруйнованого собору в 1936-1937 рр. були побудовані будівлі шкіл №№ 121, 122. Школи успішно почали роботу 1 вересня 1937 року.
121 школа знаходиться за адресою Одеса, вул. Льва Толстого, 1 як раз навпроти Соборної площі і західного входу в собор.
122-на вул. Старопортофранківській в 15 хвилинах ходьби від Соборної площі.
Школи побудовані за типовим проектом архітектора Л.Б. Белкина на 880 учнів. За цим проектом у кінці 30-х років в Одесі було побудовано 8 шкіл.
Потрібно віддати належне, 4-х поверхові школи "Г"-образної форми з шістьма колонами на головному фасаді вдало вписувалися в архітектурний ланшафт міста.
Фонтан Філатова на місці вівтаря Фонтан Філатова на місці вівтарної частини зруйнованого собору
Фонтан Філатова на місці вівтарної частини собору

На місці зруйнованого собору влада міста планувала влаштувати дитячий майданчик з атракціонами, а на місці головного вівтаря - громадський туалет.
Відносно будівництва туалету на місці вівтаря. Зараз важко сказати, що коїлось в головах тих осіб: чи то якісь патологічні відхилення, чи то утилітарний аспект зручності підключення соціально важливого об'єкту (це без сарказму) до підземних каналізаційних комунікацій. Думаю, швидше друге. Проте, місту повезло: проти будівництва громадського туалету на святому місці категорично виступив геніальний офтальмолог і дбайливець Одеси професор (згодом академік) Володимир Петрович Філатов. Його авторитету вистачило на те, щоб влада змінила своє рішення відносно розташування майбутнього туалету (який таки був побудований дещо у іншому місці площі), а грошей (власних) - на будівництво на місці вівтарної частини собору великого фонтану.
У 1940р. у центрі Соборної площі завершилось будівництво фонтану з великою мармуровою вазою жовтуватого кольору у вигляді квітки (згодом вона дістала назву "ваза Філатова").
Інша частина площі на місці зруйнованого храму була спланована як сквер з прямими алеями і прямокутними клумбами.

У червні 1941 в країні почалася велика війна, а вже в жовтні цього ж року до Одеси увійшли румунсько-німецькі війська. Почався окупаційний період в житті міста.
Як не дивно, одним з перших розпоряджень окупаційного румунського уряду стала організація комісії з підготовки будівництва нового Кафедрального собору, на місці зруйнованого радянською владою.

Ось що писала із цього приводу "Одеська газета" в грудні 1941 року :
Але ось, після звитяжного завоювання Одеси румунсько-німецькими військами одним з перших заходів румунського уряду була вказівка маршала Антонеску про споруду на старому місці нового Кафедрального Собору. З приїздом пана Генерал-губернатора Транснистрии проф. Алексяну була негайно організована комісія під керівництвом пана Губернското Комісара д-ра Балхаш по вивченню і опрацюванню низки запитань, пов'язаних з підготовкою. будівництва нового Кафедрального Собору. До складу комісії увійшли: Заст. Міського Голови пан К.Видрашку, Заст. Міського Голови проф. В. Кундерт, Директор Інж.-технічного Управління інж. Н. Никулін, Начальник Інженерно-дорожнього відділу професор К.Абт, Заст. Головного Міського Архітектора - доцент Л.Генслер і ст. архітектор Архітектурно-Геодозич. Відд. пан М. Скорубко.

За протокольним рішенням комісії вже приступили до бурового дослідженню грунту та зйомці ділянки, найближчим часом буде розпочатий підвіз на Соборну площу будівельних матеріалів.

До проектування нового Кафедрального Собору в порядку конкурсу будуть залучені, разом з румунськими архітекторами, і архітектори м. Одесм, яким буде надана можливість ознайомитися шляхом екскурсії з румунськими пам'ятниками церковної архітектури. Проектом нового Кафедрального Собору має бути також передбачене перепланування усієї Соборної площі.

Відрадна думка, що м. Одеса знову матиме свій Кафедральний Собор. Велике почуття вдячності за ту увагу, яку румунський уряд, і його представники в м. Одесі приділяють нагальним духовним потребам жителів міста Одеси.

Професор В. КУНДЕРТ
"Одеська газета", 24.12.1941 р.

Варто зазначити, що Румунська окупаційна влада вважала Бесарабію і південь України найціннішим зі своїх придбань за рахунок війни в заднестровьї. На початку окупації у них не було сумнівів, що їх прихід на ці землі є якщо не назавжди, то на дуже довго: Транснистрія повинна була якнайскоріше і повно інтегруватися до складу Румунії. Саме тому влада багато що робила для пожвавлення ділової, громадської і культурної активності в Одесі, яка стала столицею Транснистрії. "При румунах" в місті відновили роботу театри, школи, багато церков, університет; працював зоопарк. Були відремонтовані будівлі Воронцовського палацу, старої біржі (пізніше будівля міськради), зони відпочинку на Приморському бульварі; відновлена Хаджибейская гребля; друкувалися газети і журнали.


На початку грудня привозять два потужні генератори з Румунії. Це дозволяє подати електрику в квартири.
Вже на початку 1942 року городяни подали більше 5 тисяч заявок на відкриття магазинів, ресторанів, перукарських та ігорних закладів і навіть публічних будинків.

Дозволю собі невеликий відступ. Якщо ви думаєте, що румунська влада прийшла на усе готове, то це не так. На момент виходу військ Червоної Армії з міста (16 жовтня 1941р.) в нім залишалося близько 300 000 жителів, яких окупаційній владі потрібно було забезпечити їжею, медикаментами, одягом, паливом, водою. Радянські війська, "організовано" залишаючи місто, віднеслися до нього так, як ніби то населення в нім немає.
Ось один із спогадів очевидців.

На підготовку Одеси до здачі відводилося 15 днів. Нікого не цікавило, що в місті залишаються 300 тисяч громадян, яким радянська влада освідчувалася в коханні по сто разів на день. Увесь транспорт - 2500 автомобілів і автобусів, 180 тракторів - були скинуті в море, 90 паровозів було знищено, 9000 коней було частково зарізано і перероблено в ковбасу, але в основному НКВДисти їх просто розстрілювали з автоматів ППШ. Уся вулиця Приморська була завалена трупами коней. Були спалені навіть усі вози - близько 9000. В ніч з 15 на 16 жовтня 1941 року залишені в місті підривні групи знищили усе, що представляло якусь цінність. Цікаво, що знищенню багатьох об'єктів перешкодили місцеві жителі.
Але цього було мало, вирішили затопити частину міста, що знаходиться нижче за рівень лиманів. Цією ж ніччю підірвали міську електростанцію, усі хлібозаводи. Водопровідні крани пересохнули, до ранку згоріли практично усі міські школи. Наші, рідні, війська йшли з Одеси так, немов в місті не залишалося ні єдиної живої душі. 15 вересня був безглуздо підірваний Воронцовський маяк.
Ситуація була складна: напередодні зими 300-тисячне місто залишається без води, електрики, транспорту, продуктів, телефонного зв'язку. З лікарень вивезено усе устаткування. Перед Пинтей (призначений румунською адміністрацією мером Одеси) і 16 чиновниками, яких він привіз, стояло непросте завдання - в найкоротший термін налагодити життя в місті. Вражає, але це їм вдалося. До липня-серпня 1942 року рівень життя в Одесі за багатьма пунктами (а може, і по усіх) перевищив довоєнний.
(Одеса при румунах. Замітки одесита. http://www.73.odessa.ua/topic/321-odessa-pri-rumynakh-zametki-odessita/)
Може, воно декілька упереджено та емоційно, але проте.

Отже, хто знає, як склалася б доля собору, затримайся румуни надовше.

Від того часу питання про Одеський Спасо-Преображенський собор на офіційному рівні було підняте аж через 50 років після описуваних подій.

У переддень 200-річчя Одеси, з метою увічнення пам'яті про будівлю Собору, на Соборній площі в 1993г. був встановлений пам'ятний знак у вигляді хреста. Спроектував його художник Е. Оленін.

До того часу "правильна дорога", якою йшли "товариші", привела в історичне нікуди. Припинила існування і сама "імперія зла".

Очолити похід незалежної України до сяючих вершин капіталізму населення країни чомусь довірило колишньому секретареві ЦК комуністичної партії України тов. Кравчуку.
Тому не виглядає дивним те, що через 6 років в 1999р. кампанію по відновленню Спасо-Преображенського собору очолив у минулому перший секретар Одеського обласного комітету КПУ, а у той час міський голова Р. Б. Боделан. Що сподвигло колишнього партійного функціонера на таке діяння: совість, що прокинулася, бажання замолити гріхи або, навпаки, невигубне прагнення залишити свій слід в історії міста, сказати важко.

Так або інакше, але "крига скреснула".

23 квітня 1999 року постановою Кабінету Міністрів України Одеський Спасо-Преображенський кафедральний собор на Соборній площі був включений в "Програму відтворення видатних втрачених пам'ятників історії і культури України". Через 3 місяці була заснована добродійна організація "Чорноморський Православний фонд", основним завданням якої був збір коштів на відтворення храму.
2 вересня 1999 року після підведення підсумків відкритого конкурсу на розробку проекту відтворення храму переміг проект, виконаний КП "Одеспроект" при управлінні архітектури і містобудування Одеського міськвиконкому.

А вже через 3 дні, 5 вересня відбулося урочисте освячення початку будівництва і закладка в основу собору капсули з посланням майбутнім поколінням Одеси і мощами Георгія Побідоносця.

Розміри та розташування проектованої будівлі були визначені по відкритих фундаментах собору, що збереглися.
За результатами обміру фундаменту розмір будівлі склав 46,6×90,6 метрів. Відповідно до православної традиції будівля орієнтована по осі схід-захід.

Проектом передбачалося відтворення собору в три етапи або, як це називається у будівельників, в три черги.
Перша черга - будівництво дзвіниці.
Друга - будівництво основної будівлі собору.
Третя - будівництво господарсько-адміністративного блоку і благоустрій території Соборної площі.

29 листопада 1999 року розпорядженням Одеського міського голови Р. Боделана був оголошений конкурс на виконання будівельно-монтажних робіт першої черги Собору - дзвіниці.
1 лютого 2000 року покладено початок нульовому циклу будівництва.
29 квітня 2000 року відбулося освячення і закладка першого каменю в основу дзвіниці.
Хід будівництва нового собору досить добре висвітлений в літературі і в мережі Інтернет. Тому я зазначу лише найбільш важливі віхи цих подій.
14 дзвонів з Греції 14 дзвонів, виготовлених в Греції
14 дзвонів з Греції
Головний 14-и тонний дзвін Головний 14-и тонний дзвін
Головний 14-и тонний дзвін

6 грудня 2000 року на Соборній площі Одеси відбулося освячення 14 "музичних" дзвонів, виготовлених в Греції. Ці дзвони розміщені на 3-му ярусі дзвіниці. Пізніше вони були доповнені ще 9 дзвонами, також відлитими грецькими майстрами.
Головний 14-и тонний дзвін собору, встановлений на другому ярусі дзвіниці в 2008 році, відлит у м. Вороніж (Росія).

Для того, щоб головний дзвін нормально брав участь в передзвоні і співпадав по тональності з іншими, він повинен відповідати ноті "до". Це, у свою чергу, залежить від його ваги і форми. Після відповідних підрахунків була обчислена вага дзвону: 14 тонн 150 кг.
Особливістю головного дзвону є те, що після відливання він не шліфувався, не був підданий додатковій обробці. Він як був в цілісному виді відлитий, таким і залишився. І в нім зберігся звук цілісного виробу! На сам дзвін і його доставку з Воронежа було витрачено близько 300 тис. доларів. https://old.omr.gov.ua/ru/news/15451/

21 грудня 2000 року на дзвіницю встановлена верхня частина шпиля і завершені будівельно-монтажні роботи.
6 січня 2001 року відбулося урочисте відкриття дзвіниці кафедрального Спасо-Преображенського собору і освячення тимчасової каплиці в її першому ярусі (каплиця проіснувала до освячення Нижнього храму в 2005 році).

Роботи по другій черзі собору почалися вже в лютому 2000р. А в листопаді - січні 2001-2002 років вже була здійснена заливка монолітних залізобетонних стін підвальної частини будівлі Собору - Нижнього храму.

Відзначимо, що в зруйнованому в 1936 році Одеському кафедральному Спасо-Преображенському соборі Нижнього храму не було.
Ідея його влаштування належить секретареві Одеської єпархії протоієреєві Антонину Диаковському. Він мотивував це тим, що в кафедральному православному соборі мільйонного міста, яким є Одеса, одного храмового приміщення замало.

Приміщення Нижнього храму розташовано під молельним залом і вівтарем Верхнього храму Собору. Підземна частина будівлі, окрім молельного залу заввишки 6 метрів, вівтаря і Андріївського залу, включає розташовані по периметру два заглиблені поверхи заввишки по 3 метри з приміщеннями недільної школи, адміністрації, персоналу, священнослужителів, крестильнями для дітей і дорослих, трапезною, розспівочною, хорами а також санвузлами і інженерно-технічними приміщеннями.

Щоб уявити розміри будівлі храму, що зводиться, наведу основні характеристики приміщень Нижнього храму (Мещеряков В.М. Відтворення Одеського кафедрального Спасо-Преображенського собору /В.М. Мещеряков.- Одеса: Фенікс, 2017.-464 с.).

1. Приміщення недільної школи (загальна площа 253,8 кв. м), в т.ч.:
- 3 лекторії (загальна площа) 152,0 кв. м;
- кімнати для викладачів (загальна площа) 27,2 кв. м.;
- приміщення для зберігання книг 51,6 кв. м;

2. Адміністративні приміщення (загальна площа 95,3 кв.м.):

3. Приміщення для священнослужителів (загальна площа 112,5 кв.м.), в т.ч.:
- кабінет настоятеля 21,9 кв. м;
- братські (загальна площа) 50,6 кв. м;
- пономарка 17,2 кв. м.

4. Хрестильні приміщення (загальна площа 100,8 кв.м.), в т.ч.:
- приміщення для хрещення дорослих 46,1 кв. м;
- приміщення для хрещення дітей 32,7 кв. м;

5. Приміщення для персоналу (загальна площа 82,6 кв.м.);

6. Технічні і виробничі приміщення (загальна площа 392,8 кв.м.) в т.ч.:
- приміщення для ремонту церковного інвентарю 24,9 кв. м;
- пральня 21,2 кв. м;
- пошивочная майстерня 37,9 кв. м;

7. Приміщення Андріївського залу (трапезна) (загальна площа 215,1 кв.м.), в т.ч.:
- трапезна 77,0 кв. м;
- мала трапезна 40,2 кв. м;
- приміщення персоналу 26,5 кв. м.

8. Складські приміщення (загальна площа 159,8 кв.м.), в т.ч.:
- ризниці (загальна площа) 94,5 кв. м;
- склад церковного інвентарю і сховище ікон 65,3 кв.м.

4 січня 2002 року практично закінчено перекриття над підвальною частиною і виконана його гідроізоляція.
На Різдво 6 січня 2002 року у ще не облаштованому молельном залі і вівтарі Нижнього храму була проведена перша служба - урочистий молебень, присвячений Світлому святу Різдва Христова.
6 січня 2003 року - Перша служба у Верхньому храмі - подячний молебень з нагоди завершення загальнобудівельних робіт по відтворенню Одеського кафедрального Спасо-Преображенського собору.

Роботи по благоустрою Соборної площі, у тому числі реконструкція фонтану, реставрація пам'ятника М.С. Воронцову, прокладення мереж освітлення і водопостачання, установка світильників, урн, лавок, озеленення і облаштування твердих покриттів були завершені до вересню 2004 року.
Урочисте освячення Нижнього храму відбулося на Різдво Христово 6 січня 2005 року.
5 січня 2006 року - урочисте освячення Андріївського залу.
10 червня 2008 року відбулося встановлення 14-тонного дзвону на дзвіницю собору, а 3 вересня 2008 року він уперше зазвучав.
21 липня 2010 року храм був переданий у власність Одеської єпархії під час великого освячення собору Патріархом Кирилом.
3 липня 2011 року був освячений престол правої прибудови собору - на честь митрополита Петра, святителя Московського.
Освячення Верхнього храму відбулося 21 липня 2010 року.

Треба визнати, що як об'єкт булівництва і архітектури собор безумовно є неординарним явищем. Його основні будівельно - технічні характеристики вражають:

Будівельний об'єм 56691,0 куб. м.
в т.ч. нижче відм. ±0.000 15926,6 куб. м.
Площа забудови 2962,4 кв. м.
у тому числі:
I черга 268,0 кв. м.
II черга 2694,4 кв. м.
Загальна площа 6954,5 кв. м.
у тому числі:
- Верхній храм 4690,5 кв. м.
- Нижній храм 2264,0 кв. м.
Корисна площа 4932,5 кв. м.
у тому числі:
- Верхній храм 2063,1 кв. м.
- Нижній храм 2869,4 кв. м.
Площа залу Верхнього храму 1632,5 кв. м.
Площа вівтарної частини Верхнього храму 325,4 кв. м.
Площа залу Нижнього храму 514,0 кв. м.
Площа вівтарної частини Нижнього залу 145,0 кв. м.
Кількість відвідувачів (з розрахунку 4 чол. на 1 кв.м.) 8582 чоловік;
- Верхній храм 6530 чоловік;
- Нижній храм 2052 чоловік.
Висота дзвіниці 72 м.
Конструктивне рішення дзвіниці розраховане на можливий землетрус силою 7 балів. (
Мещеряков В.М. Відтворення Одеського кафедрального Спасо-Преображенського собору...)

Із пам'ятних подій, що супроводжували будівництво собору, на мій погляд, слід зазначити наступні:

Площа

Свій остаточний вигляд Соборна площа придбала після останньої глобальної реконструкції Спасо-Преображенського собору на початку 20 століття:
"місце це було дуже красивим. Соборна площа .. є прекрасним сквером. Посередині прокладена широка дорога, а з чотирьох сторін йдуть тінисті алеї. На цій площі знаходиться .. пам'ятник Воронцову, на ній же відбуваються паради військ в урочисті дні. З боку Преображенской вулиці, проти Собору, поміщається великий фонтан, у якому відбувається освячення води у свята Хрещення.". (Серафима монахиня. Одесский Спасо-Преображенський собор...).
Облаштована Соборна площа Облаштована Соборна площа
Облаштована Соборна площа
Зрозуміло, що не менші метаморфози сталися з площею у 1936-1939рр. після знесення собору.
Після вивезення будівельних матеріалів територія, що "вивільняється", була спланована: на ній були розбиті алеї і прямокутні клумби. Встановлені зручні для відпочинку паркові лавки.
Старий і новий фонтаниСтарий і новий фонтани на Соборній площі
Старий і новий фонтани

Посередині між центральними алеями на невеликому підвищенні, якраз на тому місці, де раніше був вівтар собору, спорудили новий фонтан.

По праву руку, якщо рухатися по центральній алеї від вулиці Толстого, з часом з'явилися дитячі атракціони і, ближче до межі сквера, громадський підземний туалет (після відтворення собору на цьому місці побудований господарсько-адміністративний блок).

У цілому, благоустрій площі Червоної Армії (так Соборна площа тоді називалася) був завершений на початок 40-х років. Площа перетворилася на зону відпочинку в центрі міста з клумбами, алеями і двома фонтанами. Про те, що на цьому місці ще зовсім нещодавно був собор, вже нічого не нагадувало (фотографії вище вже післявоєнного часу, але вони досить повно ілюструють як виглядала Соборна площа напередодні війни).

Зенітна батарея на площі навпроти школи Зенітна батарея на площі навпроти школи №121
Зенітна батарея на площі навпроти школи №121

З квітня 1944г., після звільнення Одеси і до кінця війни, на площі розташовувалася зенітна батарея.
(фото у фотоальбомі "Одеса. Пам'ять міста-героя", 1989. Архівне фото 1944 р. http://viknaodessa.od.ua/old-photo/?ploschad_sobornaya_posle_1944).

З початку 50-х площа збагатилася дивним зразком ландшафтно-паркової архітектури.
Якраз навпроти 121-ої школи на місці колишньої дзвіниці собору було побудовано велику скульптурно-гідротехнічну споруду, що представляла собою макет каскаду гідроелектростанцій і каналів, що будувалися у той час, на Волзі, Доні, та інших місцях Союзу.

Пам'ятник Сталіну і панорама Великі будівництва комунізму 1951 Пам'ятник Сталіну і панорама "Великі будівництва комунізму", 1951г.
Пам'ятник Сталіну і панорама "Великі будівництва комунізму", 1951

По рельєфній карті СРСР текли річки, перегороджені греблями гідроелектростанцій. Вода з них наповнювала водосховища, а потім, могутньо обрушуючись через краї гребель (так це повинно було виглядати), обертала турбіни електростанцій. Пофарбовані синьою фарбою русла річок, білі греблі, паркові рослини різного розміру і відтінку зелені, робили композицію, по спогадах очевидців, урочистою і монументальною. Макети електростанцій і інших об'єктів енергетичного будівництва були на подив реалістичні.
Унікальне творіння ландшафтної архітектури вінчала гігантська, втричі більше натуральної величини, скульптура батька усіх народів товариша Сталіна, який з філософічною меланхолійністю поглядав на "справи рук своїх". Називалася панорама "Великі будівництва комунізму".
Біля підніжжя пам'ятника напис з фігурно висаджених рослин: "Великому Сталіну слава".
От як про це писала газета "Большевистское знамя" від 1 вересня 1951 року :
"На одному з великих газонів міського парку (пл. Радянської Армії) Міськзелентрестом споруджена панорама "Великі будівництва комунізму". На площі 170 квадратних метрів встановлені макети Сталінградської, Куйбишевської, Каховської гідроелектростанцій, Головного Туркменського, Волго-донського, Південно-українського, Північно-кримського каналів і їх зрошувальних систем. Усі макети електрифіковані. Канали і водосховища заповнюються водою. Над панорамою височіє скульптура Й.В. Сталіна".
Автор скульптури Сталіна - заслужений скульптор України Еліус Мойсейович Фрідман (1904-1982). Скульптура називалася "Сталін - філософ".
Пам'ятник Сталіну. Композиції немає Пам'ятник Сталіну. Композиції вже немає, 1952р.
Пам'ятник Сталіну. Композиції немає, 1952

Схоже, що гідротехнічна інсталяція проіснувала тільки рік (точніше, до зими 1951р.).
25 травня 1952р. та ж газета "Большевистское знамя" в замітці "Відновити панораму" писала:

"Великою популярністю і любов'ю у жителів Одеси користувалася панорама "Великі будівництва комунізму", створена в міському саду на площі Радянської Армії. На зиму панораму прибрали. Але ось вже травень закінчується, а Міськомунвідділ і Міськзелентрест не збираються її відновлювати. Панорама має бути відновлена. С. Ананьев".
Сам же пам'ятник проіснував близько десяти років і був демонтований в 1961 році після 22 з'їзду КПРС, який посилив заходи боротьби з культом особистості Сталіна. Саме після XXII з'їзду були перейменовані міста і об'єкти в СРСР, названі на честь Сталіна, прибрані пам'ятники, а його тіло винесене з Мавзолею.

Наступні значні зміни на площі почалися у кінці 90-х і були пов'язані з відновленням собору.

собор і Соборна площа, 1929р Спасо-Преображенський собор і Соборна площа, аерофотозйомка 1929р.
Спасо-Преображенський Собор і Соборна площа, 1929р.
Соборна площа, 1941р. Соборна Площа, аерофотозйомка 1941р. Добре видно два фонтани
Соборна площа, аерофотозйомка 1941р.
Соборна площа, 2011г Соборна площа, зображення з GoogleEarth, 2011р.
Соборна площа, Google Earth-2011.

Фонтани

у Філатовского фонтану, початок 1950-х Мама (ліворуч) з подругою біля Філатовского фонтану, початок 1950-х.
Мама (ліворуч) з подругою навпроти Філатовського фонтану, початок 1950-х.
Як я вже згадував раніше, після руйнування собору за ініціативою і за гроші професора В.П. Філатова на місці вівтаря був побудований фонтан.
Фонтан був восьмигранною спорудою з невисокими бортами, в центрі якого знаходилася мармурова чаша у вигляді квітки. І чаша і фонтан в народі дістали назву "Філатовських".
Фонтан розташовувався між головними алеями практично посередині сквера.

Але ж, ближче до Грецької вулиці, був ще один фонтан. Розмірами і красою він поступався новому фонтану, проте для одеситів він був дорогий і значущий тому що, по-перше, був першим міським фонтаном і, по-друге, ровесником і символом справжнього Одеського водопроводу.
Фонтан цей час від часу перебудовувався і змінювався. Спершу його центральною фігурою була подвійна чаша з хлопчиком і рибами в класичному стилі, потім штучна скеля з каменю-дикуна (діаметр басейну фонтану був збільшений), потім декілька таких скель.

Ще раз зроблю акцент: це був ПЕРШИЙ ФОНТАН В ОДЕСІ.

Фонтан успішно працював і радував городян з 1873 року.
1-й фонтан Одеси, кінець 1800. З колекції А. Дроздовского 1-й фонтан Одеси, кінець 1800. (Фотографія з колекції А. Дроздовского)
1-й фонтан Одеси, кінець 1800. (З колекції А. Дроздовского)
Перший міський фонтан, початок 20-го століття Перший міський фонтан, початок 20-го століття
Перший міський фонтан, початок 20-го століття
Перший фонтан Одеси, 1980-і Перший фонтан Одеси, 1980-і.
Перший фонтан Одеси, 1980-і.

Як не дивно, початок кінця першого міського фонтану поклало саме відновлення собору.

Філатовский фонтан над старим фундаментом собору Філатовский фонтан над старим фундаментом собору
Філатовский фонтан над старим фундаментом собору
З початку розробки проекту нового Одеського кафедрального Спасо-Преображенського собору було зрозуміло, що Філатовский фонтан, так або інакше, але буде прибраний: його місце по праву мала зайняти вівтарна частина собору.
Демонтаж чаші Філатова Демонтаж чаші Філатова, 2003
Демонтаж чаші Філатова, 2003

Саме так і сталося: в серпні 2003 року загальні збори Чорноморського Православного фонду, який займався збором коштів і організацією будівництва нового собору, прийняли рішення реконструювати старий історичний фонтан (мається на увазі перший міський фонтан) і встановити на ньому збережену мармурову чашу "Філатовского" фонтану.
1 фонтан Одеси після першої реконструкції Перший фонтан Одеси після першої реконструкції, початок 1900-х
Перший фонтан Одеси, почало 1900-х
1 фонтан Одеси незадовго до початку реконструкції Перший фонтан Одеси незадовго до останньої реконструкції
Перший фонтан Одеси незадовго до початку реконструкції

До цьому часу старий фонтан вже не функціонував і не обслуговувався.

20 грудня 2003 р. Фондом спільно з телекомпанією "РІАК-інформ" була проведена краєзнавча акція "Легенди Одеси". Кошти, зібрані під час акції, були спрямовані на відновлення "Філатовского фонтану" на Соборній площі (слово "реконструкція" вже не звучало).

Здавалось би, питання термінології, але наслідки для першого Одеського фонтану виявилися фатальними і безповоротними.
Фонтан на етапі Фонтан на етапі "реконструкції"
Фонтан на етапі "реконструкції"
Отже, після завершення будівництва другої черги собору в 2003р. справа дійшла до благоустрою Соборної площі, у тому числі і реконструкції (як це було зазначено в проекті) 1-го міського фонтану. На той час план реконструкції "існуючого фонтану, що зберігається", розташованого з боку Грецької вулиці, вже полягав в демонтажі історичного чавунного обрамлення чаші фонтану (Мещеряков...) і установці в центрі чаші Філатова.
Замість чавунного кругового обрамлення було прийнято рішення звести восьмикутне бетонне обрамлення, облицювавши його плитами з сірого граніту.
Фонтан після Фонтан після "реконструкції"
Фонтан після "реконструкції"

У кінцевому підсумку, від історично першого міського фонтану не залишилося НІ-ЧО-ГО: ні єдиного автентичного елементу.
Ось така вийшла реконструкція.

Новий фонтан, 2020 Новий фонтан, вересень 2020
Новий фонтан, 2020
Якщо порівнювати новий фонтан (який вже він є) з його прототипом, побудованим за ініціативою В.П. Філатова, то нинішній явно поступається. Оригінальний Філатовский фонтан був значно більшого діаметру, кам'яне обрамлення його було нижче, а розташований він був на підвищенні посеред клумби з квітами (у теплу пору року квіти приховували обрамлення). Тому домінантою фонтану виступала саме мармурова чаша Філатова.
У нинішньому виконанні ваговиті темні прямокутні борти обрамлення домінують над легкою світлою центральною чашею, і не узгоджуються з відносно невеликим діаметром басейну. На мій погляд від цього фонтан виглядає непропорційним і ваговитим, а центральна чаша - чужорідною.

Сумно, що така значуща для міста подія, як відновлення собору зрештою призвела до знищення не просто ще однієї міської пам'ятки, а абсолютно неймовірного пам'ятника історії Одеси. Адже саме з цим фонтаном в місто, вмираюче від спраги, уперше прийшла справжня водопровідна вода.

Це неправильно.

Воронцов

Ясновельможному князю Михайлу Семеновичу і в страшному сні не могло привидиться, що станеться з його прахом і прахом його дружини Катерини Ксаверьївни через 60 років після його урочистого поховання в Одеському Спасо-Преображенському соборі в 1856 році.

Доки ж на знак визнання заслуг Михайла Семеновича перед Одесою, зважаючи на благочестивий спосіб життя і численних справ милосердя 10 листопада 1856р. він був з почестями похований в соборі поряд з архієпископами Інокентієм, Иоанникиєм, Никанором і Димитрієм. Після кончини в 1880р. поряд з князем була похована і його дружина Єлизавета Ксаверьївна Воронцова.

Той факт, що дружина графа була похована поряд з ним в православному соборі - явище неймовірне, оскільки, через православні релігійні традиції, такій честі удостоювалися лишн представниці царської сім'ї.
Надгробок Воронцовых Надгробок над могилами Воронцових
Надгробок над могилами Воронцових

Подружжя Воронцових було поховано у Верхньому храмі історичної будівлі Собору.

Пам'ятник на могилі був виконаний зі світло-сірого мармуру. На плиті золотом напис: "Генерал-фельдмаршал, князь Михайло Семенович Воронцов, народився 19 травня 1789 року, помер 6 листопада 1856 року".
На стіні, поряд з могилою князя - трофейний турецький прапор, дарований Собору в 1828 році імператором Миколою I. Під прапором - "Найвищий" рескрипт на ім'я М.С. Воронцова, датований 18 травня 1828 року.
Ліворуч - могила Є.К. Воронцової (1792-1880). Могили об'єднували декоративні грати з бронзи і мармуровий різьблений покров з іконами.

Пам'ятник

Ідея увічнити пам'ять про видатну людину, звівши величний монумент, виникла відразу ж після кончини графа 6 листопада 1856 року.
Незабаром після цієї сумної події була відкрита підписка на збір коштів на спорудження пам'ятника "ПО ПРЕДЛОЖЕНИЮ ВИЦЕ-ПРЕЗИДЕНТА ИМПЕРАТОРСКАГО ОБЩЕСТВА СЕЛЬСКАГО ХОЗЯЙСТВА ЮЖНОЙ РОССИИ ГРАФА М. Д. ТОЛСТАГО". Ідею схвалив сам імператор Олександр, який вніс до фонду будівництва 3 тисячі рублів.
Підписка поширилася на усю країну.
Чимало громадян імперії абсолютно добровільно прийняло участь в зборі коштів на спорудження монумента. Пожертвування були самі різні: від декількох тисяч до декількох рублів. Поступали вони з усіх куточків величезної країни.
Спочатку було зібрано 37000 рублів. Проте, пожертвування поступали і в процесі виготовлення пам'ятника (http://www.otdihinfo.ru/catalog/627.html).
Всього ж було зібрано більше 45000 рублів.
опис 
пам'ятника Опис пам'ятника в довіднику "Одесит" за 1900 рік
Опис пам'ятника в довіднику "Одесит"

Пам'ятник, у вигляді скульптури князя у повни зріст, був зведений повністю за "народні" гроші і відкритий на Соборній площі Одеси в 1863 році.

Бронзова фігура князя встановлена на квадратному п'єдесталі з кримського діориту (щільний камінь чорного або сірого кольору вулканічного походження).

На передній стороні п'єдесталу розташована бронзова плита з написом: "Светлейшему князю Михаилу Семёновичу Воронцову благодарные соотечественники. 1863 года".

Пам'ятник Воронцову Пам'ятник М.С. Воронцову
Пам'ятник М.С. Воронцову

Статую і барельєфи відлито в Німеччині мюнхенським скульптором Ф. Бруггером.

Пам'ятний напис Воронцову Пам'ятний напис М.С. Воронцову
Пам'ятний напис М.С. Воронцову
Барельєф Краон 1814 Пам'ятник Воронцову. Барельєф "Краон 1814"
Барельєф Краон 1814
Барельєф Варна 1828 Пам'ятник Воронцову. Барельєф "Варна 1828"
Барельєф Варна 1828
Барельєф сільське господарство, торгівля Пам'ятник Воронцову. Барельєф "Сільське господарство, торгівля"
Барельєф Сільське господарство, торгівля

Постамент спроектований архітектором Ф.К. Боффо, який довгі роки служив під керівництвом Михайла Семеновича, будував палац князя на Приморському бульварі і ряд інших будівель в Одесі.

Портрет Воронцова Франца Крюгера Портрет М. С. Воронцова кисті Франца Крюгера
Портрет М.С. Воронцова кисті Франца Крюгера
Пам'ятник М. С. Воронцову Пам'ятник М.С. Воронцову
Пам'ятник М.С. Воронцову

У якості зразка для скульптури був узятий портрет князя кисті Франца Крюгера (1797-1857).

Велична фігура генерал-губернатора (3,2 м. у висоту) по відгуках тих, хто його знав, до щонайменших деталей відповідала своєму прототипу.

Граф зображений в спадаючому з плеча плащі при повній парадній формі з еполетами і численними орденами. У руці його жезл фельдмаршала.

Загальна висота пам'ятника склала більше 8 метрів.

Освячення пам'ятника, здійснене соборним причтом, відбулося в листопаді 1863 року.

Собор і пам'ятник Воронцову Собор і пам'ятник М.С. Воронцову
Собор і пам'ятник М.С. Воронцову

Як відзначали сучасники, монументальність і виразність пам'ятника Воронцову прекрасно поєднувалися з архітектурними формами соборного комплексу на площі.

У поки що неймовірно далекому 1936 році перед руйнуванням собору останки Воронцових і церковних ієрархів будуть просто викинуті на вулицю і таємно перезахоронюють одеситами на Слобідському цвинтарі, склепи розграбовані.

Ось як описує ці події історик Одеси Володимир Гридін (Журнал «Дюк», 1991 г., №2, Былое, стр.18-21) в розповіді очевидця "Вибух на Соборній площі".

Ну і як же обійшлися з прахом цієї видатної людини і його дружини перед підривом собору? Останки Воронцова були витягнуті з саркофага - цим займалися робітники у присутності міліціонера. Вони розкрили вийняті з саркофага труни, які виявилися з дуже дорогого сплаву. Від них стали відбивати по шматочках, а також розтаскувати вміст - шаблю Воронцова і його ордени, жіночі прикраси. Відрізували шматки і від того одіяння, яке було на фігурі Воронцова (таке, як і на його пам'ятнику), і в результаті залишилися лише скелети. А на ранок, завантажені в якусь вантажівку, вони були перевезені і скинуті в рів біля стіни кладовища на околиці Одеси - Червоної Слобідки. Лише завдяки турботам незмінних жалісливих стареньких, що виявили там ці останки, Воронцов був абияк похований на території кладовища - недалеко від стіни, що тягнеться до Кривої Балки. Після війни туди була завезена могильна плита, що збереглася у іншому місці, - на території Воронцовського палацу, нинішнього Палацу піонерів.
Цікаво, що цю плиту доставили на цвинтар за власною ініціативою якийсь водій підйомного крану і шофер вантажівки.

Подячний напис світлому князеві від співвітчизників на лицьовій стороні пам'ятника буде замінений ганебною епіграмою Пушкіна, що не робить честі а ні авторові епіграми, а ні тим, хто вирішив розмістити її на пам'ятнику.
Місцева одеська газета "Чорноморська Комуна" напише про це так:

"Пушкінські вірші на пам'ятнику Воронцову. Що ж буде на табличці, яку вирішила прикріпити обласна комісія з охорони історичних пам'ятників цього року? Полумилорд, полукупец. Полумудрец, полуневежда. Полуподлец, но есть надежда, Что будет! полным наконец. У цих вдалих пушкінських рядках намальований яскравий вигляд титулованого мерзотника".
"Чорноморська Комуна", 3 квітня 1936 р.
Хочу звернути увагу читачів, що автором цього рішення була саме обласна комісія з охорони історичних пам'ятників.

Невеликий відступ

Раз вже ми згадали Олександра Сергійовича, то доречно буде зазначити наступне. Кошти на будівництво монументального пам'ятника ясновельможному князеві Михайлу Семеновичу (другий пам'ятник в Одесі, перший був герцогові Рішельє) збирала не лише Одеса, але уся імперія. Чимала сума близько 40000 рублів була зібрана в найкоротші терміни. Але проблема була не лише в зборі коштів. Виникли і чисто технічні складнощі. Для будівництва п'єдесталу, задуманого архітектором Ф.К. Боффо, і за бажанням будівельного Комітету знадобився особливий чорний камінь вулканічного походження під назвою діорит. Камінь мав бути здобутий в каменоломнях південного берегу Криму на згадку про праці покійного князя в тому регіоні. Так от, з каменоломень Аю-Дага (півострів Крим) величезні кам'яні брили тільки до узбережжя для наступного завантаження на судно і відправки до Одеси доставлялися впродовж 3-х місяців.
Та, проте, збір коштів, відливання статуї і барельєфів в Німеччині, доставка матеріалу і виготовлення постаменту, монтаж монумента були завершені впродовж запланованих 7 років.

А ось збір коштів на будівництво пам'ятника Пушкіну (третій пам'ятник в Одесі) чекав набагато менший ентузіазм населення.
25 червня 1880 року міська Дума ухвалила відвести місце на Миколаївському бульварі проти будівлі Біржі, для спорудження фонтану з бюстом по приватній підписці.
29 травня 1881 року Комісія із спорудження пам'ятника опублікувала в газетах звернення до одеситів з проханням жертвувати кошти на будівництво. Після остаточного затвердження проекту пам'ятника загальний кошторис робіт склав 6520 рублів (насправді остаточний кошторис склав 18 000 рублів). Але збір коштів йшов дуже повільно. Отже в березні 1886 року Комісія з будівництва звернулася з проханням до міського громадського управління спорудити пам'ятник за рахунок коштів міста. Завершити будівництво планувалося до 50-річчя смерті поета, тобто до 29 січня (10 лютого) 1887 року.
Але в цьому проханні місто відмовило, оскільки Дума не хотіла міняти первинну ідею спорудження пам'ятника по всенародній підписці, на що і було свого часу дано Найвищий дозвіл.
26 січня 1887 року, усвідомлюючи, що спорудження пам'ятника знаходиться під загрозою, Комісія звернулася в правління Слов'янського благодійного товариства з пропозицією узяти справу по збору коштів на пам'ятник на себе, виготовити нові підписні листи і приурочити закладку пам'ятника до річниці смерті поета. Завдяки такій ініціативі вже 2 лютого сталася урочиста закладка пам'ятника за участю вищої влади міста, представників муніципалітету і численної публіки.

Свято закладки дало блискучі результати. До цього дня було зібрано 600 р., і крім того він збудив великий інтерес серед громадян. До голови Суспільства почали надходити заяви про пожертвування.
Звіт Комісії із спорудження пам'ятника-фонтана О.С. Пушкіну в м. Одесі.

У 1888р. Міська дума все ж виділила 9000 рублів на спорудження пам'ятника, оскільки фактичний кошторис на той час перевищив 17000 рублів. Урочисте відкриття пам'ятника відбулося 16 квітня 1889 року. На лицьовій стороні пам'ятника, зверненій до бульвару, напис: "А.С. Пушкину граждане Одессы", що підкреслює, на чиї саме кошти він збудований. (https://ru.wikipedia.org/wiki/Памятник_Пушкину_(Одесса)).

Отже, відношення громадян Одеси до обох історичних персонажів достатньо показово і не викликає сумнівів.
Але ж повернемося до пам'ятника М.С. Воронцову.

У тому, що пам'ятник Воронцову, як і Катерині II, мав бути знищений, сумнівів немає.

І справді, така спроба навіть була здійснена, "проте потужна конструкція не піддалася пролетарським вандалам - лопнув трос, яким обв'язали бронзового князя і тягнули потужним трактором". Пам'ятник залишили в спокої, замінивши табличку: замість вдячностей городян на ній були знущальні рядки епіграми Пушкіна "Напівмілорд, напівкупець".
"Зараз в механічних майстернях на водопровідній станції ім. Жовтневої Революції закінчують відливати металеві букви відомої пушкінської епіграми на графа Воронцова. Бронзова дошка з епіграмою великого поета буде прикріплена до пам'ятника Воронцова в середніх числах вересня".
"Чорноморська Комуна", 2 вересня 1937р.
Герб Воронцова на 
тумбі огорожі Герб Воронцова на тумбі огорожі
Герб Воронцова на тумбі огорожі
Тумба огорожі у наш час Тумба огорожі у наш час
Тумба огорожі у наш час (листопад 2020)

Герби Воронцова, розміщені на 12 тумбах огорожі пам'ятника, були збиті.

Чесно кажучи, таке пояснення "незруйнування" пам'ятника викликає певний скепсис. Якщо без проблем вдалося знести гігантський собор, що стояв поруч, то що варто було підірвати пам'ятник? Тим більше що бронзи в ньому вистачало, а країна все ще потребувала кольорового металу. Висловлю припущення, що в "верхах" пам'ятник графу зносити не планували, а описана спроба була проявом місцевої самодіяльності і бажанням вислужитися.
Судячи по тому, що пам'ятник залишився цілий, спроба у верхах схвалення не отримала.

Є також версія, що пам'ятник від руйнування врятувало те, що наближався в листопаді 1937 року ювілей Радянської влади. Саме з нагоди ювілею оригінальний подячний напис на монументі був замінений на ідеологічно правильну епіграму. Цього вистачило.
Так або інакше, але пам'ятник уцілів.

Воронцов: пямятной дошки немає Пямятной дошки немає, 1940-і
Пямятной дошки немає
Воронцов Воронцов
Воронцов
Пам'ятний напис відновлений Дошка відновлена, 2000-і
Пам'ятний напис відновлений

Під час окупації Одеси румунами дошку з епіграмою з пам'ятника зняли, а вже після війни на її місці встановили нову з просто написом "Воронцов".

І тільки у 2005 році зусиллями колекціонерів і меценатів дошка з первинним написом була відновлена. (http://viknaodessa.od.ua/old-photo/?pamyatnik-vorontsovu)

Наші дні

Урочисте перепоховання Воронцовых Урочисте перепоховання Воронцовых
Урочисте перепоховання Воронцовых

14 липня 2005 року правління Чорноморського Православного фонду прийняло рішення про перепоховання праху ясновельможного князя М.С. Воронцова та його дружини в Одеському кафедральному Спасо-Преображенському соборі.

А вже 10 листопада 2005 року урочисте перепоховання праху генерал-фельдмаршала, губернатора Одеського краю ясновельможного князя М. С. Воронцова і його дружини, ясновельможної княгині Е.К. Воронцової в Нижньому храмі Одеського кафедрального Спасо-Преображенського собору відбулося.
Хочу звернути увагу читачів на те, що в історичній будівлі собору Нижнього храму не було. Тому могила Воронцових знаходилася на 6 метрів вище ніж зараз саме тому, що там, де зараз Нижній храм, була земля.

Церемонія перепоховання була урочистою, такою, що відповідає статусу і особі ясновельможного князя. Дві труни з останками супружжя Воронцових були встановлені на траурній кареті, упряженій в четвірку коней. У супроводі почесної варти військових і жителів міста карета проїхала від Воронцовського палацу по центральних вулицях міста до Спасо-Преображенського собору.

Замість епілогу

Нарис про Одеський кафедральний Спасо-Преображенський собор, як і інші нариси циклу, присвячений сторінкам його історії, свідками яких нам не довелося бути. Усе, або майже усе, про що в ньому розповідається, сталося до нашого народження, або залишилося поза нашою увагою (зокрема, доля першого міського фонтану).
Якісь з цих подій легендаризовані, якісь забуті, якісь спотворені. Автор постарався в досить стислій формі узагальнити і систематизувати матеріали, що стосуються різних аспектів історії головного православного собору Одеси, наявні у відкритих джерелах.
Завдяки зусиллям проектувальників, будівельників, меценатів Собор відбудований наново. Зараз це один з найбільших і найкрасивіших православних храмів України. Його двері розкриті як для вірян, так і усіх шанувальників історії і краси.
Ця, новітня, історія собору тільки почалася.
Впевен, вона буде тривалою і щасливою.

Ще один невеличкий відступ

Чому я так часто згадую середню спеціалізовану школу №121? Річ у тому, що ми з братом вчилися в ній з 1963 по 1973 роки. Хороша школа. Хороші вчителі, хороша будівля. В ті "русскоязычные годы" викладання в школі проводилося українською мовою плюс поглиблене вивчення англійської.

Зрозуміло, що усе наше шкільне дитинство фактично пройшло саме в районі Соборної площі. Тоді сквер офіційно називався "Площа Радянської армії", аналогічно називалася і вулиця Преображенская. Але в народі його просто називали Соборкой.
У молодших класах така назва сквера дисонансу не викликала (такого слова як дисонанс, правда, тоді ми теж не знали). Але в старших класах питання виникало.
Жили ми тоді на вул. Червоної гвардії (до і після - Торгова). Так от, "Червоній гвардії" - це було зрозуміло, на ній в якісь революційні роки знаходився штаб Червоної гвардії. А "Соборка"?
І вчителі і батьки лаконічно пояснювали: колись на цьому місці був собор.
-А де він?
-Знесли.
Нам, старшокласникам, ветеранам октябрятсько-піонерсько-комсомольского руху, такої відповіді вистачало. Раз знесли - значить так було треба! У тому, що Бога немає, сумнівів у нас не було. А навіщо собор, коли бога немає? Так отож.
Ті, хто стверджував зворотне, - переконливих доказів тому привести не могли, а їх спосіб життя змушував засумніватися в щирості тверджень.

А нам, юному поколінню будівельників комунізму, він зовсім був ні до чого. Сучасна наука, з одного боку, і комуністична партія під керівництвом ЦК КПРС і особисто її генерального секретаря товариша..., з іншого, прямою дорогою вели нас до світлих ідеалів нового суспільства.

"Від кожного за здібностями - кожному по праці"! - дещо прагматично говорив соціалізм.
"Від кожного за здібностями - кожному по потребах"! - вабив у світле майбутнє комунізм.


І воно, світле майбутнє, було не за горами. Особливо близьким воно здавалося при Микиті Сергійовичі Хрущові. Здається, на XXI з'їзді партії він оголосив, що соціалізм в СРСР отримав повну і остаточну перемогу, і що радянська країна вступає в період розгорнутого будівництва комуністичного суспільства. А на наступному, XXII з'їзді - про те, що нинішнє покоління житиме при комунізмі, і станеться це в 80-х роках 20-го століття.

Мабуть щось пішло не так, за Брежнєва орієнтири дещо віддалилися, але генеральна лінія партії і історичні рішення чергового з'їзду КПРС вели до нього як і раніше правильною прямою дорогою.

А наше завдання було одне: вірити тому, що говорять старші товариші і добре вчитися.

Майбутнє кликало нас інститутами, комсомольськими будівництвами, польотами в космос, та ін., та ін.
Життя рік від року ставало краще. І це було дійсно так. Саме про цей час Володимир Семенович Висоцький писав:

"Было время, и были подвалы.
Было дело, и цены снижали."

Зараз важко в це повірити, але планове суттєве зниження цін на продовольчі і побутові товари провадилось чотири рази. Ми з братом народилися і перші 4 року проживали саме в напівпідвалі в комунальній квартирі (кімнату в якій отримав батько після повернення з війни) у дворі, що біля пожежної частини на вул. Буніна (тоді Рози Люксембург).
Але незабаром йоми дали, нехай з пічним опаленням і без газу, але самостійну досить велику квартиру (батько викладав у Політехнічному інституті).
Потім в неї провели газ. Безкоштовно.
Кожне літо по зміні, а то і по дві, ми проводили в піонерському таборі "Юний зв'язківець", що на Дачі Ковалевського. Путівки надавала профспілка працівників зв'язку, в системі якої працювала мама.
Життя в таборі теж було ідеологічно правильним: щодня окрім вихідних ми учили "речівки" (римований набір практично позбавлених сенсу фраз) і марширували, готуючись до піонерського вогнища і урочистої лінійки на закриття зміни. Приймав (чи як це називалося?) лінійку сам директор табору. Запрошувалися на неї батьки і, навіть, представники профкому. Наше завдання було - "не ударити обличчям в бруд" і гідно представити свій загін.

Кто шагает дружно в ряд?
Боевой отряд ребят!
Кто же вы такие?
Связисты молодые.
На море и на суше мы всегда и всем нужны.
Скоро связь мы установим от Земли и до Луны.
(наша речевка тех лет)

(Божевілля якесь, а ось досі пам'ятаю).

А на вихідні приїжджали батьки: привозили полуницю в цукрі і забирали нас на море. З ранку увесь табір юрбився біля воріт і у ажурної цегляної огорожі, виглядаючи, коли ж приїдуть?

У тому нашому щасливому та повному очікувань житті не було місця Богові, а значить, не було місця і собору (ну, хіба що в якості спортзалу, відділення ДОСААФ або навіть планетарію)? От і все.

Прошу вибачити за цей ліричний відступ, але чому згадалося? Річ у тому, що ніхто з дорослих в наші дитячі, а потім і юнацькі роки про підірваний собор, або інші зруйновані церкви, ніколи не згадував. А ні батьки (втім, в 30-і вони самі були ще підлітками), а ні їх батьки - наші бабусі (дідусів, на жаль, не було: один загинув під Севастополем в 1944, другий - розстріляний в 1937 як ворог народу), ні вчителі тієї самої 121 школи.

У 1960-му наша сім'я переїхала в самостійну квартиру в будинку по вул. Торгова майже в самому її кінці (кут Старопортофранковскій). Ворота двору виходили на провулок, який упирався в 122 школу. Ця школа, як і 121-а була побудована в 1936 році за одним типовим проектом з каменю Спасо-Преображенського собору, а може і інших церков, що стояли неподалік і теж були знищені.
Так от, майже усі діти у дворі вчилися в цій школі, а наш найближчий сусід навіть викладав в ній математику. Будинку нашому вже тоді було за 100 років і двір, природньо, був по-одеські багатонаціональним і колоритним. Але мова не про це, а про те, що багато сусідів, що жили в ньому ще до революції, пережили окупацію, і, безумовно, були свідками якщо не саме руйнування храмів (підозрюю, що їм було не до цього), то будівництва нових шкіл точно. І з якого каменю будувалися ці школи, вони знали напевно (в Одесі завжди усі все знають).
Але і вони ніколи, навіть побіжно, про це не говорили.

А що про це говорити? Як там, у французів, C'est La Vie. Так, життя дійсно таке. Десь щось рушать, а десь будують.
Мені здається, що для моїх одеських співвітчизників, що пережили війну і "ще скрутніший мирний час" (як писав М.М. Жванецький) ці події були настільки природніми, що не лише не вимагали будь-яких додаткових пояснень і тлумачень, але і згадок зовсім.
В ті часи (як і зараз) проблем і клопоту вистачало і без того.
Богові, вірі, релігії, церкві у втомлених душах і серцях цих людей просто не залишилось місця.
Не часто, але говорили вони про війну (багато хто з двору не повернувся), про голод, про румунів, про євреїв, зовсім рідко - про розстріли і репресії. А про знос церков - ніколи. І це при тому, що до величезної Міщанської церкви було 2 зупинки на 28 трамваї, до Сретенской церкви, що на Новому ринку - 5 хвилин ходу (обидві церкви, як і Спасо-Преображенський собор, були підірвані в 1936 році).

Важко повірити, але про існування цих і багатьох інших по-варварськи знищених церков я дізнався вже в дуже-дуже зрілі роки, а про їх долю - тільки з появою Інтернету.

Джерела:


© Сергій Іванченко, 2018-2022

Автор не проти використання матеріалів сайту. Прохання: при цитуванні залишайте прямі індексовані посилання на контент.

 

На головну