Як замощувалась Одеса. Частина ІІІ
Бруківка Одеси
В першій частині допису був дан загальний опис двух реальностей, в яких існувала інфраструктура міста фактично майже сімдесят(!) років з моменту заснування.
Перша з них полягала в тому, що стан вулиць був вкрай незадовільний.Друга - в тому, що в той самий час керівництво міста і краю в цілому витрачало шалені зусилля та кошти на подолання зазначеної проблеми.
Як таке сталося? Це цікаве питання. Саме пошуку відповіді на нього присвячена друга частина нарису.
В другій частині мова йде про те, як керівництво Одеси вимушено було прибігти до шосування (покриття проїзної частини "одягом" зі щебеню) вулиць міста і чому воно себе не виправдало.
"И скоро звонкой мостовой..."
В 1863 році в Одесі було введено нове Міське положення, спираючись на яке керівництво міста здійснило дієві кроки щодо поліпшення стану Одеси. За Височайшим указом був затверджений «Комитет о мостовых», завданням якого була організація мощення вулиць міста гранітом та облаштування водостічних труб. Комітет уклав відповідний контракт з фірмою «Фернесс і К», яка з весни 1864 по пізню осінь 1867 провадила відповідні роботи. В результаті, як зазначається в (Памятная книжка, с. 27) «Одесскія мостовыя безспорно лучшія во всей Россіи, и едва ли нужно желать лучшихъ». Але про це пізніше.
В (Одесса. 1794–1894) можна знайти детальний опис того, як і чим мостилися вулиці Одеси. Оскільки це доволі пізнавально і безпосередньо стосується нашого дослідження, дозволю собі навести цей опис.
Отже, одеські брускові мостові складаються з гранітних мостовиків (т. зв. кубиків), обтісаних паралелепіпедом висотою в 7, довжиною від 7 до 12 та шириною від 3 до 7 дюймів.
Оскільки досвідом доведено переваги мостових з не широких брусків, то в останніх замощеннях уникають мостовиків ширше 4-5”; вузькі мостовики особливо слід використовувати на спусках. Мостова розміщується на шарі піску в 7”. Для підсипки використовується крупний пісок з Люстдорфу, а також (без шкоди для справи) і мілкий пересипський пісок. У звичайній або «нормальній» булижній мостовій оброблена лише одна (верхня) грань. Тому при ремонті дороги його просто перевернути недостатньо. Шви між мостовиками мають бути не ширше ½ - ¾” та залиті гідровлічним розчином. В якості такого спочатку використовувалось гідралівчне вапно, зараз – портландській цемент.
Мостові з гранітних уламків робляться насухо на шар піску в 7”, а останнім часом, як каже досвід, в 9”. Висота уламків 5 або 7 дюймів. При мощенні віддають перевагу вузьким шматам граніту та намагаються, за можливістю, підбирати відповідні за розміром.
З боку тротуарних панелей мостові відгорожують гранітними роздільними бортами, що підіймаються над мостовими до 7 дюймів.
Таким чином формуються припідняті панелі та тротуари значної ширини (5 – 5 ½ саж.) на більшості вулиць.
Як зазначається в ювілейному виданні, в межах старої лінії порто-франко (вул. Старопортофранківська) тротуари зазвичай замощувалися каменем-дикарем (яким до того шосувалась проїзна частина); за межами в передмісті – щонайменше сплановувались.
В центральній частині міста тротуари вимощувались трієстськими та неаполітанськими плитами. Ними була вимощена і колонада першого одеського театру. Зараз невеличкий шматок тротуару з трієстських плит можна бачити в Воронцовському провулку в якості історичної пам’ятки.
Отже, можна вважати, що к 1870-м проблема з мостовими в місті була вирішена. Зрозуміло, що цей процес поволі рухався від фешенебельного центру в бік передмість. Як зазначав професор Новоросійського університету Кирпічников (с. 40) «Нынешнія одесскія мостовыя одне из лучшихъ не только въ Россіи, но и въ Европе, и составляютъ капиталъ больше десяти милліоновъ рублей».
Втім у мостових з гранітноїбруківки був (і є, де вони зберіглися) суттєвий недолік, який з розвитком міста ставав дедалі відчутнішим. В прямому сенсі слова «чути». Цим недоліком був страшений гуркіт від коліс з металевими ободьями, що котилися по бруківці, та підкованих копит коней. Очевидці тих часів зазначали, що на вулицях з активним рухом було просто неможливо розмовляти.Варто також зазначити, що залишиалась не вирішеною проблема з тротуарами та узбіччями. Вони в більшості випадків залишалися не спланованими та не замощеними, і все ще слугували джерелом пилу та бруду.
Завершуючи цей розділ, присвячений бруківці, напевно буде не правильно не згадати дивну бруківку суцільно жовтого кольору на Біржовій площі перед Археологічним музеєм.
Це штучна "клінкерна" бруківка (її різновид під назвою кераміт), яка вперше в Російській імперії була експериментально застосована в Одесі. Винахід це голландський. Керамітову цеглу (а це, за технологією виготовлення, саме цегла) виробляють із глини, яка доводиться до повного спікання при температурі 1200 – 1300 градусів. При підвищенні температури вище 1000° твердість цеглини доходить до твердості відпущеної сталі. З цього моменту частина маси переходить в полурідкий стан і заповнює всі пори. Це є початок т.зв. «оскленіння».
Через це керамітлві цеглини практично не впитують воду та не перемерзають.
При всіх інших перевагах, таких як: гарантований розмір, рівність та гладкість, естетичність, легкість та економічність укладання та обслуговування, клінкер, завдяки таким якостям, як гладкість та твердість, в мокрому стані стає вкрай слизьким. Через це він навіть отримав назву "мильний камінь". Рух коней та екіпажів на мокрій бруківці з клінкеру нагадував циркову гумористичну виставу: ноги у коней роз'їжджалися, а екіпажі непередбачувано зносило вбік узбіч. Окрім гранітного мощення в Одесі застосовувались і інші способи облаштування вулиць.
Деякі з них були вкрай екзотичними, наприклад мощення дерев’яними шашечками, просоченими спеціальним розчином від гниття, що давав незабутній запах. Деякі, такі як заливання шосованого покриття бітумом, отримали нове життя, але за межами міста.
Інші, такі як асфальтування, бетонування та замощення штучними плитами, згодом отримали широке поширення через свою економічність, надійність та зручність. Але все це сталося значно пізніше і не є предметом дослідження.
Про інші способи облаштування вулиць Одесм можна дізнатися з Інтернету, наприклад, тут .
Висновки
Гадаю, ми з’ясували як в Одесі на протязі більш як 60 років уживалися дві реальності: регулярні зусилля керівництва міста по поліпшенню вулиць та систематично незадовільний стан тих самих вулиць, площ, доріг таке інше.Знайшли відповідь чому так сталося: у всьому винний щебінь з одеського ракушняку, механічні якості якого не дозволяють зробити більш-менш надійне дорожнє покриття, яке називається «шосе».
Дізнались також чому вулиці міста шосувалися саме цим матеріалом: його було багато і він був близько. Іншого кращого матеріалу в економічно обґрунтованій доступності в першій половині ХІХ ст. не було.
Залишається сформулювати ледь не головний висновок відносно от чого: шосування вулиць щебенем з непридатного для цього черепашнику це прояв марнотратства, некомпетентності та головотяпства, чи виправданий зважений підхід, який в конкретний історичний період виконав свою функцію.
Я наполягаю на останньому. Чому?
По-перше, у відображенні другої реальності криється психологічний феномен людського сприйняття дійсності. Розум активно реагує на те, що вибивається з повсякденної реальності, яка вважається нормою.
Спитайте себе: як так сталося,що за майже рік перебування в Одесі той таки Пушкін в багатому та по всіх ознаках європейському місті побачив лише пил та багнюку? А це виглядає саме так, бо про іншу Одесу він не згадує. Чому? Саме через те, що інша Одеса з широкими прямими вулицями, театром, ринками, в решті-решт, портом, храмами різних конфесій і т.д. і т.д. сприймалася ним як норма. Тим більш, що свій короткий свідомий вік (нагадаю, Пушкін перебував в Одесі у віці 23 років) поет провів у столиці імперії. А от коли пил, як на тій літографії Соборної площі, то рука сама тягнеться до пера: «Я жил тогда в Одессе пыльной...» (втім, там же поет згадує і торг рясний, і італійську мову, і представників різних націй та народів. Але перша рефлексія - це пил).
Напевно, теж саме можна сказати про спостереження інших відвідувачів Одеси. До речі, саме так працють і сучасні рекламні, PR та інформаційні технологіїї.
Втім, не всі бачили лише погане. Згадаємо допис Костянтина Зеленецького в Одеському альманаху на 1839 (с. 172): «… Пойдете гулять, и не нахвалитесь тротуарами, сделанными изъ плитъ, просторными и удобными, … Вашу прогулку не сделаютъ теперь неприятною ни пыль, ни грязь, которыми Пушкинъ совершенно основательно напугалъ васъ летъ за пятнадцать. Теперь, по всемъ сколько-нибудь значительнымъ улицам шоссе и мостовыя, следовательно грязи почти нетъ».
З цього мораль: зчаста в якості реальності ми не подаємо неупереджено те, що є, а вибірково: те, на що звернули увагу, що нас вразило. Або те, що може вразити читача.
По-друге, хто знає Одесу, може підтвердити, що в місті далеко не кожного дня бувають пилові бурі і, тим більш, йдуть дощі чи тане сніг. Звісно, буває й те, й те. Але такі погодні прояви не є притаманними та характерними. Якби було по-іншому, то мабуть у княгині Волконській або був власний вернісаж з замалюнками сюжетів на кшталт як з графом Ланжероном. Або взагалі нічого такого не було, бо навіщо замальовувати те, що ледь не кожного дня бачиш.
По-третє, місто по-справжньому стало потерпати від незадовільного стану вулиць, коли кількість його населення та економічна (торгова) активність перетнули якусь критичну межу, і ці обставини почали суттєво гальмувати подальший ріст міста та його привабливість для оселення в ньому заможних людей, інвестицій та ведення бізнесу. Ба більш того, ці обставини безпосередньо пришвидшили та спонукали «загибель» вулиць Воронцовського періоду Одеси.
Ця межа була досягнута на зломі 40-х – 50-х років ХІХ століття, як слідство в т.ч. промислової революції в Європі. А разом з нею розвитком транспортної галузі, шляхів сполучення, пароплавства, обсягів внутрішньої та зовнішньої торгівлі, що в першу чергу торкнулося Одеси, як головного торгового порту в Азово-Чорноморському басейні.
До цього загалом вулиці, шосовані місцевим щебенем, були кращими за не шосовані, а комунальні служби (включно з арештантськими командами) в цілому справлялися з забезпеченням їх задовільного стану.
Не випадково в скоромовці «Йшла Саша по шосе та смоктала сушку» Олександра йшла саме такому покриттю. І, здається, її це не дратувало ))).
Кінець
© Сергій Іванченко, 2018-2025
Остання редакція: 12.03.2025
Автор не проти використання матеріалів сайту. Прохання: при цитуванні залишайте прямі індексовані посилання на контент.
Допомога проекту
ЛІТЕРАТУРА