Перший Одеський фонтан
(зруйнований в 2004 р.)

Зміст

На центральній Соборній площі міста у безпосередній близькості від храму красується сучасний фонтан із великою мармуровою вазою у вигляді квітки.
Але мова піде не про нього, а про скромний простенький фонтан, який ще зовсім недавно був на цьому місці.

Старого фонтанe немає.

Т ак сталося, що на початку 2000-х він поступився місцем своєму більш ефектному нащадку.

А тепер по порядку.

1. Історія історії

«Великий фонтан», «Середфонтанська», «не фонтан»: мешканці Одеси, часті гості нашого міста, швидше за все, знають, що ці словосполучення означають. А от людині непоінформованій, напевно, здасться, що в Одесі є місце, де встановлений такий собі великий фонтан (тобто, фонтан великого розміру), а десь середній. Може, й маленька є. А фраза «не фонтан» означає, що йдеться не про фонтан, а можливо, про басейн, колонку, або якусь іншу водну споруду. Але це не так.
Звідки ж така хибна думка? Справа, як то кажуть, «у термінології». Під словом фонтан більшість з нас має на увазі якусь декоративно-архітектурну споруду, з якої під натиском б'є вода і падає в басейн, який називається чаша. У вузькому архітектурному сенсі це так і є, але у ширшому фонтан – це зовсім інше.
Вікіпедія наводить таке визначення:
Так от, в Одесі фонтанами називали саме ділянки морського узбережжя, на яких були відкриті великі, середні та малі ДЖЕРЕЛА прісної води. А про те, який сенс вкладається у вираз «не фонтан» – дещо нижче. Навколо джерел виникали хутори, що отримали відповідні назви: Малий, Середній та Великий Фонтани.

Але наша розповідь як раз про перший в місті архітектурний фонтан.

Отже.

Початок історії

Ще при заснуванні нашого міста його батькам-засновникам було зрозуміло, що з перших днів Одеса зіткнеться з проблемою дефіциту прісної води. Перші 50 років свого життя місто вирішувало проблему водопостачання чотирма способами:

• копали колодязі там, де вода була відносно не глибоко;
• збирали дощову воду в підземні резервуари (цистерни або, як їх називали, систерни) з дахів будинків;
• доставляли в бочках воду споживачам із заміських «фонтанів»;
• пробували бурити щось на кшталт артезіанських свердловин з бюветом (найглибша в 100 метрів – у Водяній балці (нині вул. Балківська), втім, цей досвід виявився врешті-решт невдалим.

В.І.Шрайтель – керівник училища при реформатській громаді (середина 19 століття) та старожил Одеси – писав: Тут доречно навести довідку з книги І. Федорова "Столетие Одессы".
Хроніки свідчать, що деякі домовласники на той час заробляли до шести тисяч рублів на рік на продажі дощової води. Зауважимо, що відро води тоді коштувало 10–15 коп.

Апофеозом водопостачання Одеси першої половини ХІХ століття став водопровід Ковалевського.

В Про те, що недалеко від міста в районі селища Великий Фнтан знаходиться багате джерело хорошої прісної води майбутнім засновникам Одеси стало відомо незабаром після захоплення у турків фортеці Хаджибей.

Втім, конкретна ідея будівництва водопроводу джерела оформилася лише 1834 року. Здійснити її взялися чиновник 7 класу та водночас успішний одеський підприємець Микола Пішон (його ім'ям названо вул. Пішоновська) у компанії з відставним ротмістром Олександром Віттенбергом. Роботи на орендованому ними біля колонії Люстдорф джерелі з низки причин досить довго не велися, і лише 1845 року почалося будівництво водопроводу. Імпульсом до активізації робіт стала участь у проекті енергійного та багатого таганрозького купця першої гільдії Тимофія Андрійовича Ковалевського.

Водопровід Ковалевського було закінчено до середини лютого 1853 р.
Вода з джерела накопичувалася в підземній галереї, звідки насосами, що приводяться в дію двома паровими машинами, закачувалась у 46-метрову цегляну водонапірну вежу, побудовану на плато над джерелом. Далі з вежі самотоком чавунним водопроводом завдовжки 12 км вода надходила в головний накопичувальний металевий басейн. Розташовувався він у спеціально для цього спорудженому будинку на перехресті вулиць Старопортофранківської та Великої Арнаутської. Звідти вода доставлялася до восьми менших басейнів, де й відпускалася споживачам. Водовозам вода відпускалася з головного басейну також.

В лютому 1853 року «Одеський вісник» з захопленням повідомив читачів про те, що:
«Провод воды из Большого Фонтана в Одессу окончен и в настоящее время доставляется прозрачная ключевая вода, которая с 15-го числа пущена в продажу из главного бассейна».

Свважається, що за будівництво водопроводу Ковалевському було присвоєно звання почесного громадянина Одеси. Насправді, це зовсім не так.

Якою б цікавою не була тема, присвячена першому одеському водопроводу (можливо, ми до неї ще повернемося), але наша розповідь не про нього, а про перший справжній декоративний фонтан в Одесі. Тому перший Одеський водопровід ми полишаємо. Зазначимо лише, що через кілька років після його запуску (до середини 60-х), Великофонтанське джерело почало вичерпуватися, а якість води погіршилася. Намагання виправити становище до успіху не призвели. В результаті власник водопроводу Тимофій Ковалевський збанкрутував і, за існуючою легендою, наклав на себе руки, кинувшись вниз зі своєї вежі.

А ось історія будівництва другого, нині діючого водопроводу, має до першого фонтану в Одесі безпосереднє відношення.

Якщо стисло, то суть її полягає в наступному.

Н а початку 60-х років 19 століття, у міру зростання міста (близько 160 000 населення) і критичним погіршенням справ з водопостачанням, на ім'я Міської думи та Новоросійського генерал-губернаторства від ініціативних людей стали надходити проекти на будівництво водопроводу, що з'єднує р. Дністер з Одесою (понад 30 за період 1867-1868 рр.).
Через недосконалість проектів, банальної відсутності коштів, просто інтриг, Дума не наважувалася прийняти та затвердити проект протягом 10 років. Лише 1870 року спеціальна комісія схвалила технічний проект водопроводу Дністер-Одеса, запропонований підприємцями Швабеном та Моором.

В пользу проекта приводились следующие аргументы: «срок концессии этих господ наиболее приемлем - 49 лет, и помимо этого, данный проект, дает городу полное снабжение водой, удовлетворяет общественные потребности в воде, бесплатно обеспечен, таким образом, залог, которого никто даже не предлагал еще, и вообще отличается своею ясностью и прямотой».
В грудні 1870 року, затвердивши проект договору, Міська дума доручає розпорядчій Думі укласти договір з петербурзьким купцем Вільгельмом Швабеном і підданим Великобританії Джоном Моором (ДАОО, ф.16, оп.72, спр.230).
Після року так знайомої нам тяганини 9 вересня 1871 року Дума остаточно затверджує проект і наступного дня підписує контракт.
Згідно з останнім компаньйони взяли на себе будівництво Одесько-Дністровського водопроводу та повне постачання мешканців Одеси водою протягом 49 років.
Підприємці зобов'язувалися постачати місто, його передмістя та хутори чистою без домішок водою, не змішаною з морською водою, в кількості необхідній для всіх суспільних та приватних потреб, спочатку не менше двох мільйонів ведер на добу; вода повинна постачатися постійно не менше шести годин на добу, тощо.
Підприємці отримують таку плату за воду: 9 копійок за сорокаведерну бочку для приватних осіб та по 4 копійки за бочку для фабрик, заводів, інших закладів. Вода для гасіння пожеж, фонтанів відпускається безкоштовно, а також безкоштовно подається до богаділень, сирітських будинків, притулків, будинків для бідних породіль.
Для фінансування будівництва в березні 1872 у Лондоні було створено «Одеське водопровідне товариство».
Наприкінці березня того ж року будівництво водопроводу розпочалося.
Договір на будівництво водопроводу спливав у вересні 1873 р.

На цьому передісторію історії першого Одеського фонтану можна закінчити. Тепер сама історія.

2. "Джерело блискучого майбутнього..."

22вересня (по новому стилю) 9 вересня (по старому) 1873 року о 12 годині дня на Соборній площі міста Одеси відбулося урочисте відкриття водопроводу та першого у місті фонтану. Величезний натовп глядачів з нетерпінням чекав, коли із заздалегідь збудованого фонтану, підключеного до нового водопроводу, рине дністровська вода. І це відбулося! Народ тріумфував.
У петербурзькому журналі «Всесвітня ілюстрація» від 19 січня 1874 року у статті про відкриття та освячення одеського водопроводу автор писав:

Для міста це була справді знаменна та життєво важлива подія: у місті нарешті з'явилася «справжня» вода.

Не вдаючись у подробиці чому, зазначу лише, що побудований в Одесі водопровід для тих часів був найсучаснішим водопроводом у Європі (він міг давати до двох мільйонів відер води на добу), а за довжиною – найдовшим у Росії.

А що ж фонтан? Він також не був забутий. Згадана вище стаття супроводжувалася гравюрою художника Г. Бролінга (гравірування Л. А. Серякова) під назвою «Одеса. Фонтан на соборній площі.

Чи справді фонтан був таким? Фотографій, які однозначно підтверджують це, нам виявити не вдалося. Проте, дослідивши збільшений фрагмент фотографії Мігурського, можна стверджувати, що фонтан виглядав саме так.

Фонтан вінчала фігурка хлопчика, що стоїть на великій чаші і підтримує малу чашу, з якої била струмінь води. Струмені лилися, крім того, і з пащі дивовижних риб, що оточували основу фонтану.

Спочатку після запуску водопроводу фонтан, крім того, що став окрасою міста, ще й постачав жителів його центру водою. Проте невдовзі, з розвитком водопроводу, ця його функція відпала.

20-е століття фонтан зустрів у досить жалюгідному стані: він занепав і почав розвалюватися.
Постановою Міської думи від 1911 року («Известия Одесской городской думы» № 21-22) були виділені кошти на реконструкцію Соборної площі та фонтану.

В результаті реконструкції було збільшено діаметр басейну фонтану, хлопчик із чашею зник; натомість з'явилася гірка з одеського каменю-дикуна. Особливістю нового фонтану стало те, що борт чаші (басейну) відлили з чавуну.

Зазначимо, що цей фонтан став прототипом для ще кількох Одеських фонтанів цього періоду. Це, насамперед, фонтан у міському саду, фонтан на вокзальній площі та в Пале-роялі.

3. Кінець історії

З невеликими змінами фонтан дожив (майже дожив) до наших днів.
Складно повірити, що причиною загибелі першого міського фонтану стане відновлення Одеського Спасо-Преображенського собору. Але сталося саме так.

Історія собору сповнена трагізму (він був підірваний у 1936 році комуністичним режимом), але трагедією для героя нашого нарису стало саме відродження собору.

Так сталося, що наприкінці 30-х років минулого століття інший фонтан врятував від осквернення місце підірваного храму.
В 1940 р. на місці вівтаря зруйнованого собору завдяки заступництву академіка (тоді ще професора) В.П. Філатова і на його гроші було побудовано великий гарний фонтан з мармурової вазою у вигляді квітки, названий пізніше вазою Філатова.

Іронія історії. 70 років пройшло з тих днів, і ось 23 квітня 1999 року постановою Кабінету Міністрів України Одеський Спасо-Преображенський кафедральний собор на Соборній площі було включено до «Програми відтворення визначних втрачених пам'яток історії та культури України».

І це було чудово.
Але було одне "але". На місці собору був фонтан. Той самий, із "вазою Філатова".

Рішення було прйиняте: "модернізувати" старий, такий що бачив кращі часи і зовсім не блищав красою, перший міський фонтан, перенісши на його місце вазу Філатова.

Цікаві відомості щодо останніх днів першого міського фонтану можна отримати з монографії В.М. Мещерякова про відтворення Одеського кафедрального Спасо-Преображенського собору

Так от, автор монографії пише:

«…в начале 2001 года мной были подготовлены предложения по проведению комплекса работ на вторую очередь воссоздания Одесского кафедрального СпасоПреображенского собора. К числу основных видов работ были отнесены предварительные, проектно-изыскательские, строительно-монтажные и отделочные работы.
К предварительным были отнесены работы, связанные с ограждением и организацией площадки для проведения инженерно-геологических и геодезических изысканий, подготовке к строительству, переносе чаши верхнего фонтана в заранее определенное место (ту і далі выділено автором) …».

І далі.

«Фонтан Филатова представлял собой восьмигранное сооружение, в центре которого была установлена мраморная чаша в виде цветка. Когда началось воссоздание Одесского кафедрального СпасоПреображенского собора, «Филатовский» фонтан, как его называли одесситы, пришлось снести. В августе 2003 года общее собрание Черноморского Православного фонда приняло решение реконструировать старый исторический фонтан и установить на нем сохраненную мраморную чашу «Филатовского» фонтана…
Реконструкция существующего сохраняемого фонтана, расположенного со стороны Греческой улицы, заключалась в демонтаже исторического чугунного обрамления чаши фонтана, такого же, как в Городском саду, но большего диаметра. Я был категорически против демонтажа, выступал за реставрацию уникального и аутентичного элемента исторического фонтана – памятника одесского водопровода. Я был против сооружения высокого грубого восьмиугольного гранитного обрамления нового фонтана, как диссонирующего элемента на фоне изящной мраморной «филатовской» чаши и восточного фасада Собора. Но в то время я был уволен из городских структур и отстранен от принятия решений по благоустройству Соборной площади. Решения принимали М.В. Мурманов (заместитель городского головы) и А.В. Мартыненко (главный архитектор Одессы). В результате Одесса лишилась еще одной аутентичной достопримечательности».

Ось така вийшла «реконструкція», результатом якої стало те, що від першого фонтану Одеси не залишилося автентичного нічого.

Наприкінці 2003 року фактично почалося нове життя Одеського кафедрального Спасо-Преображенського собору.
А історія першого міського фонтану Одеси влітку 2004 року добігла кінця.

Чи справедлива і рівноцінна така заміна (якщо взагалі доречно порівнювати доцільність історичних пам'яток)? Чи правильним було рішення? Як на мене – то ні.

Прикро, коли жертвою доброго діяння: відновлення зусиллями небайдужих людей підірваного радянською владою Спасо-Преображенського собору стає інший, можливо не менш важливий для пам'яті міста, історичний об'єкт.

А перший одеський міський фонтан, що ознаменував у 1873 році прихід у місто справжньої питної води, саме таким об'єктом і є (вибачте, був).
Варто зауважити, що заново відбудований собор в решті решт все ж таки є новоділом.

Але це думка автора. Використані матеріали: